**Дар Життя**
Мене звати Богдан, і мені 61 рік. Життя було подорожжю з успіхами й падіннями, але зараз я опинився там, де самотність і ностальгія переплітаються. Моя перша дружина померла вісім років тому після довгої хвороби, яка повільно її виснажила. Я доглядав за нею до останнього подиху, а потім жив у мовчанні. Мої діти, тепер дорослі зі своїми родинами, рідко заходять. Раз на місяць вони приносять трохи грошей і ліків, а потім поспішають далі. Я не звинувачую їх у всіх свої турботи. Але в дощові ночі, коли краплі бють по бляшаному даху, а вітер проникає крізь щілини, я почуваюся неймовірно маленьким і самотнім.
Минулого року, переглядаючи Facebook, я випадково знайшов Світлану мою першу кохану зі школи. Я закохався в неї ще юнаком. У неї було довге розкудовчене волосся, очі, темні як ніч, і посмішка, яка освітлювала весь клас. Та коли я готувався до вступних іспитів, її сімя видала її заміж за чоловіка на десять років старшого з півдня України. Після цього ми втратили звязок.
Через сорок років доля знову нас зібрала. Я дізнався, що вона також удова її чоловік помер пять років тому. Вона жила з молодшим сином, але той працював у іншому місті й рідко бував вдома. Спочатку ми просто віталися. Потім почали дзвонити. Пізніше зустрічатися на каву. Не помітив, як почав їздити до неї на старенькому мотоциклі, привозячи кошик фруктів, солодощів і ліки від болю в суглобах.
Одного разу, напівжартома, я сказав: «А якщо дві старі душі, як ми, одружимося? Чи не розвіяло б це самотність?» На моє здивування, її очі наповнилися сльозами. Я поспішно додав, що це лише жарт, але вона ніби посміхнулася й кивнула. Так у 61 рік я знову одружився з першим коханням.
**Розділ 2: Весілля**
У день весілля я вдягнув темно-коричневий вишиваний сорочку. Вона була в простій кремовій сукні, волосся акуратно зачесане, прикрашене невеликою брошкою з перлиною. Прийшли друзі й сусіди. Усі казали: «Виглядаєте, як закохані підлітки!» І я справді так почувався.
Тієї ночі, прибравши після бенкету, я приготував їй склянку гарячого молока й вийшов закрити ворота. Наша перша спільна ніч те, про що я вже й не мрівав у своїм віці нарешті настала. Я зайшов у кімнату. Вона сиділа на ліжку, чекаючи з соромязливою посмішкою.
Я підійшов. Тремтячими руками обережно зняв блузку і завмер. Її спина, її плечі й руки були вкриті темними плямами старими, глибокими шрамами, що перепліталися, як карта страждань. Моє серце розривалося.
Вона швидко вкрилася ковдрою, очі широко розплющені від страху. Я ледь прошепотів: «Світлано що з тобою сталося?» Вона відвернулася, голос тріпався: «Тоді він був сильний на руку. Кричав бив Я нікому не розповідала»
**Розділ 3: Біль у мовчанні**
Я сів поряд із розбитим серцем, сльози наверталися. Всі ці роки вона мовчала зі страхом, із соромом нікому не говорила. Я взяв її руку й притиснув до грудей. «Тепер усе гаразд. Від сьогодні ніхто більше тебе не зачепить. Ніхто не має права робити тобі боляче хіба що я але лише через те, що кохатиму надто сильно.»
Вона розплакалася тихо, з тремтінням, яке лунало крізь кімнату. Я обережно обійняв її. Її спина була тендітною, кістки виступали ця маленька жінка, яка витримала так багато. Наша перша ніч не була схожа на ті, що бувають у молодих. Ми лежали поруч, слухаючи цвіркунів у дворі й шелест дерев. Я гладив її волосся, цілував у чоло. Вона торкнулася моєї щоки й прошепотіла: «Дякую за те, що показав у цьому світі ще є хтось, кому я не байдужа.»
Я посміхнувся. У 61 рік я нарешті зрозумів: щастя не в грошах чи пристрастях молодості. Воно у руці, що тримає твою, у плечі, на яке можна схилитися, у комусь, хто просидить із тобою всю ніч просто щоб почути, як бється твоє серце.
**Розділ 4: Новий початок**
Дні минали, і наше кохання міцнішало. Ми з Світланою почали будувати нові спогади. Ранки були наші наповнені сміхом і розмовами про минуле, про мрії, які не здійснилися. Ми гуляли парком, насолоджувалися компанією один одного й природою навколо.
Одного разу під час прогулянки Світлана сказала: «Богдане, я й гадки не мала, що ще можу бути щасливою. Після всього, що сталося, думала життя назавжди самотнє.» Я подивився на неї й відповів: «Життя це дар, Світлано. Іноді треба лише час, щоб знайти шлях назад до щастя.»
Ми почали планувати. Вирішили поїхати на море туди, де колись були щасливі. Забронювали маленьку хатинку. Запах солі й шум хвиль обволікали нас сп