Роки Ланцюга
Барік не памятав точно, коли все почалося. Можливо, тому що для нього час був лише низкою сірих днів, нескінченних ночей та пір року, які проходили, не приносячи полегшення. Він народився у великому виводку в бідному подвірї на околиці села. Ще змалечку його долю визначило холодне залізо ланцюга, який він ніколи не зможе кинути.
Спочатку життя було повним цікавинок. Він грався з братами, нюхав вологий ґрунт і гавкав на птахів. Але одного дня один із чоловіків у хаті вибрав саме його. Відірвав від матері, відвів у кут подвіря й привязав ланцюгом за шию. З того часу Барік став частиною господарства, як стара колесна вісь чи іржавий візок. Ніхто не гладив його, не говорив ласкавого слова. Час для Баріка був лише безкінечним очікуванням без надії.
Місяці минали, і ланцюг став його єдиним супутником. Він був завдовжки лише кілька метрів, і Барік навчився не відходити далеко, щоб не відчути різкий ривок, який забирав подих. У нього не було ні будки, ні захисту: він спав на землі під дощем чи снігом, а коли вітер був сильним, тиснувся до стіни, тремтячи від холоду.
Пори року змінювалися: зими були суворими, з морозними ночами, коли Барік прокидався, вкритий інієм. Літа були справжнім пеклом спеки та спраги. Іноді діти з хати кидали в нього каміння для розваги чи лякали палицями. Ніхто про нього не дбав. Його життя було колом страждань, голоду та самотності.
Їжі завжди було мало: шкірки від картоплі, огризки кісток, рідко трохи кислого борщу. Барік їв жадібно, боячись, що хтось відбере ці крихти. Воду пив із брудної іржавої миски. Він ніколи не знав смаку свіжого мяса чи радощів ситої трапези. Його тіло змарніло, ребра виступали під брудною, звитою шерстю.
Його ніколи не виводили на прогулянку. Він бачив світ лише зі свого кута, обмеженого ланцюгом. Бачив, як інші собаки бігають на волі, як люди йдуть і приходять, як птахи літають. Він мріяв бігти, досліджувати, відчути ласку. Але це була лише мрія, і щоразу, коли він відкривав очі, ланцюг був на місці.
Остання зима
Остання зима була найжорстокішою. Чоловік, що прикував його, захворів і більше не виходив у двір. Барік проводив цілі дні, не бачачи нікого. Миска з їжею приходила все рідше й була майже порожньою. Іноді сусід підходив до паркану і кидав йому шматок сухого хліба, але частіше він отримував лише жалісливі погляди.
Барік відчував, як життя йде від нього. Лапи боліли, холод проймав до кісток, а самотність ставала все важчою. Уночі він бачив сни про матір, про тепло братів, про волю. Але прокидався лише до багнюки й тиші.
Одного дня чоловік помер. Барік зрозумів це, бо більше не чув його кашлю, не ч