Одна жінка віддала свого новонародженого онука чужим людям. Ось як склалася її доля…
Її хату вже давно обходять стороною засівальники. Діти тепер біжать туди, де дадуть гривню на солодощі, а не сухий коржик. Горілка в Олени теж не з магазину самогінка… Хіба сусід Грицько, коли вже добре пройшовся по селу і ледве на ногах стоїть, завертає до неї:
Засівай, народжуйся, на щастя, на здоров’я… наливай, Оленко! бубонить завчено.
Вона йому наливає, і сама ковтне з гостем пару чарок так легше засне. От якби ще Грицько думав, що говорить, а то ж у найболючіше вдарить…
Отак, Оленко, і доживаємо… Ми з моєю старухою як ті два пеньки в лісі! Нікому ми не потрібні. А в тебе ж дочка є!
Та мовчи вже, як той Шарик на ланцюгу! Є в мене дочка! Де б вона не була а є! Іди собі додому, не розумникуй! Напився і теревенить! Геть! гарчить на сусіда.
Грицько не поспішає йти, хоча вона вже його майже за поріг виштовхує.
Знаю, чого ти злишся… Усі в селі знають, що віддала онука чужим. Скажи, що не так? Га? А знаєш, що баби шепочуться? Тобі той хлопчик сниться! Ось чому в тебе очі світяться вночі! Боїшся? Хе-хе-хе… кепкує, заглядаючи у вічі.
Слухай, пияко! Іди геть! Щоб більше ноги твоєї тут не було! Олена вхопила сусіда за комір і, як бродячого кота, викинула за поріг.
Грицько більше не заходив чи соромився, чи боявся. А вона б йому простила, якби зайшов. Бо крім нього, нікому зайти “засіяти”… Та правду ж казав… І як ніжом по серцю…
Їй і справді сниться хлопчик. Обличчя не розгледіти тільки очі, як вогники, світяться… Стоїть на порóзі, проситься зайти, але не переступає межі…
* * *
Сонце вже піднялося високо, коли Олена зрозуміла Грицько сьогодні не прийде. Згадала ту сварку і… ніби знову відчула на пальцях сальні плями від його кожуха. Сіла сама за стіл, налила чарку… Свято ж!
Раптом у дворі загавкав Шарик, і заскрипіли двері. Хтось увійшов.
Зі святом вас! Чи можна засіяти? на порозі стояв гарний молодий чоловік.
Олена схопилася з місця:
Заходьте, коли прийшли…
На щастя, на здоров’я… кидав зерна незнайомець.
Вона не відводила від нього очей. Він засівав, але очі його бігали по хаті. “Чи не злодій часом?” промайнуло в голові. Де б той Грицько зараз…
А ви когось шукаєте? Хто ви взагалі? несміливо запитала.
Та ж годиться засівальника пригостити, сміливо підійшов до столу і дістав із сумки вино, ковбасу, солодощі.
Олена, здивована, дістала з печі чугунок з картоплею та салом і сіла навпроти гостя.
“Мабуть, від Настки якийсь її знайомий… Але дуже молодий”, думала вона, поки накладала їжу.
Гість тим часом налив вино в склянки. Вона не знала, що казати далі…
Ви, мабуть, не звідси? Когось шукаєте?
Так… Ви Олена Іванівна?
Я…
Ваш чоловік був Микола Іванович?
Був… Помер…
А донька ваша Настя Миколаївна? Про неї, на жаль, нічого не знаю…
Так… так…
Якщо все так, то я ваш онук Олег… чоловік підвівся і простягнув руку через стіл: давайте знайомитися!
Світ закрутився перед її очима… Перед нею постало обличчя того хлопчика, що приходив уві сні. А цей незнайомець дивився на неї такими ж очима…
Олена скрикнула і похитнулася… Та сильні руки підхопили її й посадили на лаву.
Не бійтеся мене! Я без претензій… Просто хотів побачити вас і цю хату, звідки мене колись віддали… Моя справжня мама померла недавно, але перед смертю все розповіла. Ось я й приїхав…
Олені здавалося, що вона голосить на все село, але насправді лише тихо схлипувала. Вона розповіла йому всю правду вперше в житті. Олег уважно слухав, дивлячись їй у вічі. Коли вона замовкла, він підвівся, оглянув хату… І так само, як прийшов чужим, так і пішов, кинувши на порозі:
Живіть із Богом… Він вам і суддя… Не я…
Лише сніг закурився за його машиною. Вона не встигла навіть розгледіти номер… Вибігла у дворік, не вдягнувшись, і довго дивилася слідую… Тужила.
* * *
Настя росла слухняною дитиною.
Будеш вчителькою! вирішив батько. Про заміжжя навіть не думай, поки не закінчиш навчання!
Та й сама вона не мріяла про весілля, хоча мати вже підшукала нареченого:
Он у Степана син Ярослав якраз під тебе! Воєнний будеш у місті жити! Як підростеш одружитесь!
І без маминих підказок Ярослав не виходив у неї з голови. Та він старший. Коли приїжджав у відпустку, усі дівчата як бджоли до меду лізли. Та й він до Насті не був байдужий. Перед від’їздом проводив її додому:
Почекай мене три роки. Не довго. Листи писатимемо… А потім одружимося.
І вона пообіцяла чекати.
Та скоро виявилося, що бути нареченою не так просто.