Сусідам брехала про свою доньку, бо було соромно. У вузлику, зібраному на смерть, лежали й листи… від доньки. Марічка дістала їх і поклала померлій під подушку. Нехай візьме їх із собою в могилу разом із своїм страшним соромом.
Зі справжнього життя. Страшний сором.
Ганна з молодих літ вірила у сни. Так уже склалося. Бувало, подруга щось розповість, а вона одразу пояснює, що до чого. Майже не помилялася. А свої сни завжди сама розуміла. А ще літала уві сні! Підніметься над хатами і летить, аж серце замирає! Один сон їй снився особливо часто. Білі коні в сірих яблуках, запряжені в сани, а в санях вона з Іваном, тримають віжки. Коні розганяються так, що злітають у небо! Вони з чоловіком аж дихати перестають, кидають віжки й міцно обіймаються… Цей сон снився їй, поки Іван був живий. А коли його не стало, вона ще багато разів «літала», але він уже не брав віжок у руки… Тільки усміхався… Вона знала, що кінь уві сні то до біди, але їй так подобалися ті польоти…
Тієї ночі вони знову стояли в санях. Віжка не було. Коні піднімалися все вище, аж до хмар. На хмарці сиділо янголятко з крильцями. «Олесенько! Моя Олесенько!» скрикнула вона так голосно, що прокинулася.
«Час уже… Час збиратися», прошепотіла сама до себе. Без жалю, без сліз.
В хаті завжди любила чистоту, тож вимила підлогу, витрусила килими. Дістала вузлик той, що готувала на такий випадок, розклала все, навіть написала записки, що й куди класти. Бо без неї ніхто не розбере. Чужі люди будуть шукати… А прийде Марічка хто ж ще? Вона одна до неї заходить, і подруга, і сестра. Мало вже її ровесниць залишилося, а до неї й так ніхто не зайде ноги болять. А Марічка ще жвава. Прибіжить…
Ганна взяла зошит і ручку, почала писати.
«Пробач мені, Марічко. Ти мені найрідніша. Ми з тобою, як сестри, прожили життя… Не винось на люди, прошу тебе, мій сором. Мені вже, може, і байдуже буде, але все ж… Я багато років брехала, що моя донька турботлива, а не приходить до мене, бо хворіє… А насправді я не знаю, де вона. Думаю, що жива, але покинула мене давно. І щоб людям у вічі не дивитися, я всім брехала, і тобі теж… Не шукай її. Поховай мене біля Івана, там, де місце залишила. Хату та все, що в ній, залишаю тобі. Не вийшло в мене доньку виростити… Соромно мені за це. І хай він піде зі мною в могилу…»
Ганна добре