Одного разу селяни розповідали неправду про свою сусідку, бо їй було соромно. У вузлику, приготовленому на смерть, лежали листи… від доньки. Ганна витягла їх і поклала померлій під подушку. Нехай візьме їх із собою у могилу, і… свій тяжкий сором.
З життя. Важка правда
Марічка з молодості вірила у сни. Так вже склалося. Бувало, подружка щось розкаже а вона вже й тлумачить, що до чого. І рідко помилялася. А свої сни завжди сама розуміла. А ще літала уві сні! Бувало, підніметься над хатами і летить! Таке захоплення! Один сон їй снився особливо часто: білі коні в сірих яблуках, запряжені в сані, а в санях вона з Іваном, тримають віжки. Коні розганяються і разом з ними злітають у небо! Таке відчуття, ніби дух вилітає! Кидають віжки, ховаються в санях і летять… Цей сон снився їй, поки Іван був живий. А коли його не стало, вона все ще «літала», але він уже не брав віжки, тільки стояв поруч і посміхався… І хоча знала, що коні у сні не до добра, все одно чекала цих «польотів». А потім або тиск підскочить, або серце заколотить…
Тієї ночі вони знову були в санях. Але ніхто вже не керував «польотом». Віжки зникли. Коні піднімалися все вище, аж до хмар. На одній сиділо янголятко з крильцями й посміхалося. «Олесенько! Моя Олесенько!» скрикнула уві сні Марічка так голосно, що сама себе розбудила…
«Пора… Пора збиратися», прошепотіла вона. Без сліз, без жалю.
У хазяйстві вона завжди любила порядок, тож витерла підлогу й прибрала вишивані рушники. Дістала вузлик той, що давно готувала «на смерть», розклала речі, навіть листочки написала, що й куди покласти. Бо без неї ніхто не розбере. Прийдуть чужі люди, шукатимуть… А першою, звісно, прибіжить Ганна. Вона одна ще ходила до неї і подруга, і майже рідна сестра. Інші вже не доходили то ліниві, то ноги болять. А Ганна жвава, як вітер!
Марічка взяла зошит, ручку й почала писати листа.
«Пробач мені, Галю. Ти для мене найрідніша. Ми з тобою, як сестри, прожили життя… Не розголошуй, будь ласка, мій сором. Мені вже, може, і байдуже, що люди говоритимуть, але все одно прошу… Я багато років брехала і тобі, і людям що моя донька турботлива, просто хворіє, тому не приїжджає… А насправді я не знаю, де вона. Гадаю, що жива, але покинула мене давно. І щоб не соромно було, я вигадувала історії. Не шукай її… Поховай мене біля Івана, де місце залишила. Хату й усе, що в ній, залишаю тобі. Може, дітям знадобиться. Не вийшло у мене доньку виховати… Страшний сором за це. Нехай він іде зі мною в могилу… Прошу тебе, сестро…»
Марічка добре натопила піч, закрила заслінку й лігла спати…
Ганна ще ввечері помітила, що в подруги не світиться вікно, але хіба могла подумати!
Чи не лишила померла якої записочки? запитав міліціонер, що приїхав оформити смерть.
Нічого не було… Нічого… Важко їй було самій, от і все… відповіла Ганна, перебираючи в кишені зімятий лист.
* * *
Її Олеся росла красунею й розумницею. Єдиною, улюбленою. Іван, агроном із колгоспу, закохався в прост