Тарас підходить до батька Остапа і каже:
Подаю на розлучення. Набридло! Моя дружина Марічка лінива, і я втомився сам усе підбирати.
Остап піднімає брову і відповідає:
Прости мене, сину.
Тарас спитає:
За що?
Остап мовчить мить і каже:
За те, що я не завжди був добрим до твоєї матері. Це моя провина, що в тобі зявився темний куток думки про розлучення.
Тарас заперечує:
Що, не розлучатися?
Остап наполягає:
Ні, не розлучайся Навіть не думай про це.
Тарас запитує:
Терпіти до кінця днів?
Остап відповідає:
Не треба терпіти Ти не її терпиш, а своє погане ставлення до неї. Якщо ти змінитеся, зміниться все навколо.
Тарас просить пораду:
Як змінитися?
Остап вказує на Марічку:
Дивись на неї, як вчить Господь. Вона Його дар для тебе, твоя радість, помічниця, мати твоїх дітей. Крихка посудина, яку Бог поклав у твої руки, щоб ти тримав її ніжно, обережно, зберігав. Все інше дрібниці. Якщо сьогодні вона чогось не вміє, навчиться. Ти сам не все вмієш, і це нормально. Якщо щось не встигає, підкріпи її своєю силою і любовю. Якщо вона чогось не знає, розкажи ввечері за чашкою чаю, обійнявши за плечі. Ваш шлях тільки ваш, ваша любов тільки ваша. Той, хто вкладає в ваші очі ненависть, ворог вашого дому.
Навіть якщо це твоя мати, брат чи найкращий друг не суди їх, вибачай. Дай кожному зрозуміти, що за свою дружину, за свою любов ти готовий померти без роздумів, а жодному поганому слову не дозволиш торкнутись твоєї сімї.
Тарас запитує, чи його батьки теж хотіли розлучення:
Вас із мамою теж хотіли розлучити?
Остап сміється:
Ми й без «помічників» іноді сваримося. Дурними були, гордими У вас інше життя. Ніхто не гонить вас від Бога. Просіть у Нього мудрості, поступайтеся одне одному, жалійте і потішайте один одного. Любов зростає, коли її живиш. Весь її велич і цінність ти побачиш у старості, коли ввечері ніжно обіймеш Марічку за плечі, і слова вже не потрібні.
Тож, продовжує Остап, люби, підтримуй, будьте разом, і ваша сімя буде міцною, як козацька вишиванка.
Тарас замовкає. Вперше за довгий час він дивиться на Марічку не як на проблему, а як на людину, що втомлюється, має слабкості, чекає тепла й підтримки. Йому соромно, що раніше бачив лише «недоліки», а не її очі, що колись світилися радістю поруч із ним.
Тієї ночі він повертається додому, не каже докору, підходить, обіймає Марічку і тихо шепоче:
Пробач мені. Я не бачив у тобі найцінніший дар мого життя.
Марічка розгублена, але в її очах зявляється вогник той самий, що колись зєднав їхні серця. Не потрібно багато слів. Лише тиша, дотик і відчуття, що вони все ще разом.
Справжня любов не зникає вона іноді засинає під шаром образ і турбот. Якщо полити її увагою, терпінням і ніжністю, вона прокидається і стає ще сильнішою, ніж була спочатку.