Ти розбила моє дзеркало, отже сім років будеш мені в борг, прошепотів Олександр, власник галереї «АртЗерКо», і нахилився настільки близко, що Марічка відчула аромат його мятного спрею.
Крихти венеціанської тканини дзижчали під її підборами, відбиваючи світильники, немов сотні маленьких спалахів фотоапарату. У горлі стиснувся пилючий ком: можна пережити будьщо, крім тріскання скла, коли рама коштує рік доходу.
Я сплачую, віддихнула вона.
Сплатиш? Чим? Своїми кривими вітринами? З сьогоднішнього дня працюй без зарплати, доки борг не погасиш.
Пятнадцять років тому маленька Марічка сиділа в майстерні дідазеркальника і ловила відблиски в уламках амальгами. Дід піддавав її яблучним зефіром і казав: «Скло зберігає правду. Іноді страшно дивитися, а якщо не боїшся краще розумієш себе». Після смерті діда мама продала крамницю; Марічка поїхала до Києва навчатися промисловому дизайну і підробляла оформлювачкою вітрин. Тоді її помітив Олександр: високий, чарівний, обіцяв персональну виставку в обмін на «кілька ескізів».
На початку він назвав її «музою простору», цілував руку за кожен успішний проєкт. Пізніше дружньо критикував: «Блиски надто холодні, додай тепла». Приємно, хоча й суворо. Навесні тон змінився: «Яка тобі фактура, якщо ти навіть розміри плутаєш?». Після цього послідували штрафи за «зіпсовані матеріали». Марічка заспокоювала себе: «Він строгий, бо я можу краще».
У той червневий вечір вона переставляла підйоми для нової експозиції. Біля входу стояло головне скарб Олександра дзеркало XVIII століття, рама немов візерунок із золотої листівки. На міліметр, всього міліметра і візок з підйомом зачепив раму. Тріск, ніби постріл. Пауза. Дощ уламків.
Ти розумієш, що це був лот для королівського аукціону? Олександр кричав так голосно, що заглушував сигналізацію.
Заміню, бурмотіла Марічка, збираючи скляну крихту у відро, знайду реставраторів
Дванадцять мільйонів гривень, якщо ти не в курсі. Або сім років рабства. Вибирай.
У підвалі галереї, де не ловив WiFi, Марічка штампувала інсталяції за його ескізами: лампилінзи, столипризми. Олександр приймав роботи, підписуючи їх лише своїм імям. Увечері вона йшла додому, відкривала ноутбук і склеювала фото розбитого дзеркала в цифровий колаж, шукаючи в хаосі лінію, де тріщини утворювали обличчя.
Раз на тиждень до неї завітала Лариса, керамістка з суміжної майстерні.
Де ти зникла? В чаті мовчиш.
Працюю над боргом, відмахнулася Марічка.
Лариса оглянула її схилені плечі, потерті долоні.
Знаєш, як розбивають скло, щоб з нього вийшли вітражі? Нагрівають до болю, а потім різко охолоджують.
Дякую за метафору, усміхнулася Марічка.
Метaфора, та у мене на складі купа битої кераміки. Якщо захочеш бери. Осколок до осколка, і вийде щось нове.
Осінню пору в місто приїхав куратор мобільного фестивалю «Місто Світла» Кирило Шубін. Він шукав авторів для нічного перформансу на старій залізничній станції. У галереї йому показали проєкти Олександра; Кирило кивнув ввічливо, та погляд затримався на кошику з розбитим склом у кутку.
Хто працював з цим?
Відходи, швидко відповів Олександр. Нікому не цікаво.
Марічка підняла голову:
Мені цікаво.
На вулиці Кирило підкрався до неї:
Покажіть ескізи, які нікому не показуєте.
Якщо поговоримо, мене звільнять.
Він простягнув візитку.
Тоді зустрінемося там, де немає вашого босса. Завтра о восьмій, платформа 13.
Платформа була порожня, лише іржаві годинники тикали під дахом. Марічка розгорнула на планшеті 3Dмодель: гігантська тріснута маска, всередині якої глядачі ходять лабіринтом дзеркальних стін. Промені проєкторів бігають по уламках, складаючи фразиосколки: твої руки криві, ти в боргу, ти ніщо. Чим ближче до центру, тим слова розчиняються, доки поверхня не стане чистою відбиває лише обличчя глядачів.
Кирило мовчав, потім тихо сказав:
Це не інсталяція. Це особиста революція на 360 градусів. Давай зробимо.
У мене немає бюджету, немає матеріалів, все розбиті речі належать галереї.
Матеріали знайдемо. А от дозволи ти сама вирішиш, наскільки готова.
Перші тижні вони збирали «сміття»: списані дзеркала з готелів, биту кераміку Лариси, порожні рами з блошиного ринку. Ночами Марічка різала скло за покинутим заводом, вчилася шліфувати кромки наждачкою і фенею. Лариса випалювала керамічний пазл, щоб фрагменти трималися міцно.
Однієї ночі зявився Олександр.
Хвастаються, що ти щось будеш будувати на станції. Моє дзеркало вкрасти збиралася?
Твої ті, що я розбила? Я вже сплатила, Марічка простягнула йому квитанції: останні місяці жила на дошираку, а кожен аванс переводила реставратору, який по дрібницях переставляв мозаї