Тамара спливла з човна, що пахнув смолою й річковою трясою, і відразу зрозуміла назад не повернеться. Повітря тут було інше: вологе, насичене ароматом сосни, моху, риби та чогось ще, ніби сама життя без домішок.
Ласкаво просимо, сказав провідник у рибальському жилеті. Це база «Живі води». Ставте намет, де завгодно. Туалет відкрите. Хочеш працювати завтра о восьмій на березі. Прибираємо сміття.
Тамара кивнула. Слово «працювати» її не лякало. Лякало інше мовчання. Після довгих місяців хтось нарешті не задавав питань. Ніхто не питав: «Як ти?», «Ти вже справилась?», «Знову будеш викладати?». Ніхто не дивився зі співчуттям чи тривогою.
Вона розклала намет на підвищенні, на краю водойми. Сіла на пень, зняла чоботи, занурила ноги в крижану Дністерську річку. І вперше за довгий час не заплакала.
Минуло два тижні. Тамара носила відра, копала траншеї, мила каструлі. Руки були в подряпинах, спина боліла від важкого інструменту, а в голові панувала тиша. На базі були різні люди: студенти, біологи, колишні ІТспеціалісти, художники, волонтери з усіх куточків України. Усі трохи дивакуваті, трохи загублені.
Ким ти була? запитала одного вечора Олеся, дівчина з рудими дредами і голосом, як у кобзаря.
Викладачка. Історія мистецтв. Університет у Києві.
Чому пішла?
Син помер. Рік тому. Тонув. Слів вже не залишилося.
Олеся не вигукнула, лише кивнула.
Розумію. У мене батько рак. Помер у грудні. Я приїхала сюди, бо інакше зійшла б з розуму.
Тут не зійдеш з розуму?
Тут можна зійти, але не страшно.
Тамара вперше усміхнулася.
Вона почала малювати на крафтовому папері з старих мішків: зарисовки річки, птахів, людей біля вогнища, інколи свого сина, тепер у рибальському жилеті з веслом, що усміхається.
Одного дня хтось розвісив її малюнки на мотузці біля їдальні. Вечором усі принесли свої фотографії, вірші, вироби з кори.
Оголошую день самовираження, вигукнув Андрій, високий і завжди розпатланий координатор. Хто ким був, хто ким став, хто ким хоче бути покажіть!
А ти? запитала Тамара.
Був маркетологом. Тепер чоловік з сокирою. І мені, знаєте, подобається.
Вони разом засміялися і більше не ховали своїх шрамів.
На третій місяць прийшла біда. Не з лісу, а з міста. На човні підпливли мати й сестра Тамари, мов видіння в яскравих вітровках, з величезними сумками і обличчями, сповненими докору.
Тетяно! Ти з розуму зїхала?! крикнула мати біля її намету. Ти де взагалі? Тут людидикари! Як ти виглядаєш! Боже мій, це законно?
Сестра Віра оглядала все, ніби шукала, куди скаржитися.
Ми так за тебе хвилювалися! Ти не підбираєш телефон, не відповідаєш на повідомлення, зникла, як підліток. А між іншим, тобі майже сорок! Ти викладачка!
Тамара мовчала. Люди біля вогнища застигли. Олеся піднялася ззаду, тихо доторкнулася до її плеча:
Потрібно?
Ні. Я сама.
Ми в шоці, продовжувала мати. Ми з Верою думали, ти в депресії. Хочемо забрати тебе додому. Поговорили з психотерапевтом, він каже, потрібна реабілітація.
Це і є моя реабілітація, мамо.
Не дурнись. Ти спиш у наметі! Ти береш воду! Ти ходиш з чужинцями!
Вони не чужинці. А ти ти давно мене не чуєш.
Тетяно, втрутилася Віра. Ти нас не чуєш. Ми ж твоя родина!
Де ви були, коли я лежала під ковдрою тижнями? Коли не могла встати? Коли щодня думала, що краще б я померла замість нього?
Ми намагалися допомогти!
Ні. Ви дзвонили, казали: «Зберися, ти сильна». Сильна це не допомога. Це виправдання, щоб не бути поруч.
На мить настала тиша, лише річка плюскотіла, ніби погоджуючись.
Андрій підкрався, запропонував чашку чаю. Мати підскочила:
Хто це?! Ти її зомбував?
Це людина. Одна з небагатьох, хто не боїться моєї болі. А я не зомбі. Я жива.
Ти безумна, прошепотіла Віра. Просто безумна.
Можливо. Але це мій вибір.
Вони поїхали наступного дня без прощань. Тамара сиділа на пристані босоніж, тримаючи банку меду. Олеся сіла поруч.
Як ти?
Як дерево, у якого вирвали корені, а воно раптом пустило нові.
Класна ти. Викладачка.
Так. Тепер життя.
До кінця вересня Тамара залишилася на базі однією з останніх. Дехто поїхав, дехто залишився на зиму. Андрій теж. Він збудував зимовий будиночок, розпалив печі і варив грибний суп.
Одного разу вони пішли до річки. Тамара мовчала, а потім сказала:
Я, здається, закохалася. Не в тебе. У себе у цьому місці.
Андрій розсміявся