“Хочу зробити тест. Якщо Софійка справді моя заберу її.”
“Бери зараз, бо під ногами вертиться годувати треба, одягати треба, а я навіть собі чогось смачного не куплю, щоб їй щось дати. Оце життя Дай грошей, Віталіку, га?”
Ганна збиралася на роботу. Швидко зробила чоловікові бутерброди, загорнула у папір і поклала біля кави.
Віталік працював у майстерні, обідів не було, тому щораз доводилося брати їжу з дому.
Сама Ганна працювала кухарем у кафе. Їй треба було виходити раніше, адже дорога займала більше часу.
На дворі моросив дощик. Вона взяла парасольку з коридору, але та випала з рук із глухим стукотом. Ганна завмерла, прислухаючись чоловік не прокинувся.
“Ой, яка ж я неуважна!” подумала вона і тихенько вийшла.
Маршрутка приїхала швидко. Ганна сіла біля вікна, дивилася на мокрі вулиці й думала про життя.
Їй вже було за тридцять, вона була щасливою дружиною Хоча й жили вони скромно, але здавалося у гармонії.
Але одне її турбувало дітей у них не було. А так хочеться мати дитину хоч хлопчика, хоч дівчинку.
Три роки шлюбу, лікарі лише розводили руками усе, мовляв, у нормі.
Маршрутка зупинилася. Ганна розрахувалася, вийшла й пішла через парк кафе було за ним.
Раптом вона зупинилася: на мокрій лавці сиділа маленька дівчинка й плакала. На ній була легенька курточка, а по обличчю, змішуючись із дощем, котилися сльози.
Ганна підійшла:
“Привіт! Чого ти тут сама?”
“Мама вигнала” дівчинка всхлипнула.
“Як вигнала?” Ганні аж дух перехопило. Хіба можна кидати дитину під дощем?
“Вона спала, а я хотіла їсти. Розбудила її, і вона мене вигнала”
“Як тебе звати?”
“Софійка.”
“Що ж мені з тобою робити, Софійко?” Ганна глянула на годинник. “Де ти живеш? Далеко?”
“Ні, он там.” дівчинка показала рукою.
Вони пішли. За пять хвилин стояли біля дверей. Ганна дзвонила довго, але ніхто не відчиняв.
Нарешті двері відчинила недбало вдягнена жінка. Немите волосся, помяте обличчя. Вона подивилася на Ганну, потім на доньку й мовчки відступила.
Ганна увійшла. У хаті пахло застійним повітрям, на підлозі бруд, на меблях шар пилу. Коли озирнулася, помітила на полиці фото.
Очі їй розширилися
Цю ж фотографію вона бачила в альбомі чоловіка! Тільки вдома вона була обрізана лише Віталік. А тут Поруч із ним стояла молода жінка. І це була господарка квартири!
“Ну?” буркнула жінка.
“Ваша донька плакала в парку! А вам байдуже?”
“А тобі що? Своїх виховуй! А до моєї не лізь!” жінка різко повернулася до доньки. “Де ти швендяла?”
Софійка швидко сховалася в кімнаті. Ганна вийшла.
Весь день вона думала про дівчинку, про фото, про ту жінку
Ввечері показала чоловікові фото:
“Коханий, хто це з тобою?”
“Я розповідав про Оксану Ми зустрічалися, хотіли одружитися, але вона пішла до іншого.”
“Чому обрізав фото?”
“Не міг пробачити Коли ми розійшлися, вона була вагітна. Але сказала, що позбулася дитини. Я поїхав, зустрів тебе Повернулися вже разом. Чого питаєш?”
Ганна розповіла про Софійку.
Віталік запитав, скільки дівчинці років. Вона відповіла. Він задумався
“Де вони живуть?”
Ганна сказала й пішла спати. О пів на третю прокинулася на кухні світло. Віталік сидів, думав.
Наступного дня він прийшов до Оксани. Двері відчинила Софійка.
“Привіт! Ти Софійка? Де мама?”
“Мамо! До нас прийшли!”
З кімнати вийшла Оксана. Віталік ледве впізнав її.
“Ти? Чого прийшов?”
“Оксано, Даша моя?”
Вона сіла, зітхнула:
“Грошей позич, га? Аліментів не платив Дай хоча б двісті гривень.”
“Чому збрехала?”
“Хотіла залишити, але той чоловік сказав стане батьком. А потім кинув, коли їй було три місяці. Я хотіла до тебе повернутися, але ти вже поїхав.”
“Якщо вона моя заберу.”
“Бери! Годувати, одягати набридло. Дай грошей, Віталіку.”
Софійка несміливо підійшла:
“Ти мій тато?”
“Так, Софійко. Хочеш жити зі мною?”
Дівчинка глянула на матір, потім тихо:
“А ти мене не будеш бити?”
Віталік голос зламався:
“Ніколи.”
Вона кивнула.
Він узяв її за руку, вийшов. На сходах Оксана догнала:
“Гроші є?”
Віталік дав купюри. Вона посміхнулася.
Але він не витримав повернувся. Софійка стояла в коридорі, в очах сльози.
“Одягайся. Ходімо.”
За півгодини вони були вдома. Ганна стояла, не вірячи.
Коли вимита, нагодована Софійка гралася