Любо, здається я збив кота прохрипів я в телефон.
І? відповіла Люба без жодного зворушення в голосі.
Як то «і»? Що мені робити?
Хоч би вийшов із машини, перевірив, чи живий.
Я ковтнув. Двір був порожній, вечірній повітря пахло гіркотою, з металевим відтінком ніби сам страх. Повільно відчинив двері, не виходячи, нахилився, щоб заглянути під авто. І побачив: він живий. Маленький сірий комочок тремтів, але очі були відкриті.
Він живий, Любо. Живий Що робити?
Як то що? Вези до клініки. Ти ж і так туди їдеш. Давай, швидше!
Обережно підібрав кота він не опирався, лише лежав, важко дихаючи. Поклав на заднє сидіння, у коробку від взуття, що валялась на підлозі. І поїхав.
До лікарні півгодини. Зазвичай. Але не сьогодні. Бо цей день виявився таким, який не забувається, і тридцять хвилин розтяглися у вічність.
У багажнику вже лежав пес. Старий дворняга, його збив потяг. Сусіди з дачі попросили відвезти до клініки «щоб не мучився», сказали. Безхатько, нікому не потрібний, але шкода було. Погодився. Майже на автоматі.
А тепер ще й цей кіт.
Я летів дорогою, немов божевільний, і в голові крутилося лише одне:
«Що це за день? Що це за життя?»
У клініці, на моє здивування, черги не було. Увірвався з коробкою в руках, ніби везеш дружину до пологового лікар відразу взяв і поніс у кабінет.
Що з ним? Як він? метушився біля дверей.
Зараз зробимо рентген, кивнула асистентка. Серйозних травм, здається, нема, але треба перевірити.
Пятнадцять хвилин. Як вічність. Годинник немов знущався з мене, зупинившись. Я ходив кругами, дивився на стелю, на вікна, на плакати з британцями та мейн-кунами
А всередині щось гризло. Не просто тривога сором, провина. Адже я не помітив. Не варто було їхати так швидко. Все могло бути інакше. Він крихітний, беззахисний, вийшов на дорогу на секунду пізніше а я якраз думав про те, де повертати до клініки. І все. Мить. Вирішальний клац і от я стою з комом у горлі, благаючи в думках: «Хай виживе. Дай мені виправити»
Нарешті вийшов лікар.
Потрібна операція
І тут я згадав адже пес ще в багажнику!
Повернувся до машини. Тиша. Не скулив. Не рухався. Натиснув кнопку багажник повільно відчинився.
Дві налякані очі дивилися на мене з пітьми. Він був живий.
Гей, тихо сказав я. Пробач зараз розберемось.
Знову побіг у клініку. Підхопив лікаря жінку з суворим, стриманим поглядом.
Там ще пес. У багажнику. Його потяг збив, задні лапи ну
Нам вже телефонували про евтаназію Сказали, шансів нема.
Я завагався, не знаючи, що відповісти.
Жінка навіть не зморщилась. Лише накинула плащ поверх халата і пішла зі мною.
Відкрили багажник. Вона подивилася на пса, потім на мене. Її погляд пройняв наскрізь, немов рентген.
Ви збожеволіли? Хто сказав, що треба всипляти? Так, лапи не одужають. Але він може жити. Ми вже витягували і гірших. Занесіть його.
Я лише кивнув. Не сперечався. Лікар сказала: «Він виживе». Цього було досить.
Ввечері вдерся додому. Люба здивовано відвернулася від плити:
Що з тобою, Тарасе?
Без слів зайшов у кімнату, дістав стару книгу, де між сторінками ховав гроші. Мрія. Мотоцикл. Тепер це не має значення.
Тарасе?! Що сталося?
Вони виживуть! вигукнув я. Обоє!
Хто? Ти зовсім зїхав?
Потім поясню!
Ми залишили їх. Кота назвали Микола. Пса Гриць. Разом ми пережили все: капельниці, безсонні ночі, реабілітацію.
Тоді Люба лише сказала:
Раз вони з нами, то якось упораємось.
І справді впоралась. Годувала Миколу з ложки, вкривала Гриця ковдрою. Разом плакали, коли Микола вперше пройшовся сам. Сміялися, коли Гриць у візку мчав двір