Того дня Марічка, як завжди, готувала обід нарізала мясо для тушковання. На кухні пахло цибулею, на сковороді шкварчав жир, коли раптом задзвонив телефон. Її чоловік Олексій підніс слухавку. Його голос був стриманим:
Але ж?
Далі пауза. Довга. Ніби хтось говорив без зупинки, а він лише слухав. Марічка витерла руки об фартух і вийшла з кухні. У коридорі нікого. Провід тягнувся у бік дитячої кімнати. Серце стиснуло. Не знаючи чому, вона йшла тихо, навшпиньки, ніби злодій.
З-за напіввідчинених дверей почувся його шепіт. Голосом, яким він із нею ніколи не говорив.
Наталко, заспокойся Я все розумію, чесно. Але й ти мене зрозумій. У мене ж сімя, я не можу зараз приїхати Я теж тебе люблю. Дуже. Але зараз не можу говорити Марічка може зайти будь-коли. Я їй все розкажу, але ще не час Завтра. Будь ласка, не дзвони мені сюди зараз. І так Я тебе люблю.
Її ніби ударило струмом. Рука, готова відчинити двері, завмерла у повітрі. Серце билося так сильно, що стало важко дихати. «Я тебе люблю». Він сказав це іншій жінці. Не їй.
Марічка не влаштовувала сцен. У голові пролунав мамин голос: «Ніколи не приймай рішень у гарячці». Вона випросталася, скільки було сил, і повернулася на кухню. Взяла ніж, але рука тремтіла. Шматки мяса падали на дошку неакуратно. Біля ніг терлася кішка, Марічка кинула їй шматочок єдиний автоматичний жест доброти.
«Я теж тебе люблю»
Ці слова крутилися в голові, наче навіювання. Вона чіплялася за іншу його фразу: «У мене ж сімя» Значить, ще важлива? Ще має значення?
Але тоді хто вона? Лише мати його дітей? Господиня домівки? Звичка? Біль стиснув груди. Адже у них все було добре. Він був турботливим, уважним. Жодних ознак віддалення. Ніколи не давав приводу.
Через двадцять хвилин Олексій повернувся на кухню, вдихнув аромат страви й усміхнувся:
Який запах! Скоро обід?
За півгодини. Мясо дрібно порізала швидше протушиться Хто дзвонив?
Що? ніби не зрозумів. А, з роботи. Попросили завтра заїхати прийняти деревину.
Часто тебе турбують у вихідні. Мені це не подобається.
Усі у відпустках, літо ж
М-м.
Чого ти така сумна, Марічко?
Просто втомилась. Думала, завтра разом будемо, поїдемо на дачу.
Ти ж працюєш. Поїдемо ввечері.
Олексію
Що?
Ти мене любиш?
Звісно, що ти. Люблю, Марічко. І наших хлопчиків люблю. Ти ж знаєш сімя для мене все.
Він випростався, обійняв її, поцілував у шию. Але вперше в житті цей поцілунок був їй неприємним.
Пізніше вона лежала на дивані й дивилася на синів, які гралися поруч. Кішка стрибнула їй на живіт, встромила кігті подякувала за частування. Марічка стиснула її лапки, схилила голову до пухнастої шерсті.
Та жінка вона має зникнути.
Марічка не могла ділитися чоловіком. Не могла спати з ним, знаючи, що він був з іншою. Але втратити його невиносимо. Рішення прийшло саме: розібратися з коханкою. Особисто. Без його участі.
Наступного дня, коли чоловік відвіз дітей до садка й зібрався «на роботу», Марічка сказала на роботі, що погано почувається, і залишилася вдома. Замаскувавшись, позичила у сусідки халат і хустку «на заводі стіни фарбують». Потім прямо до міського парку. За кілька хвилин вийшов Олексій. Марічка йшла за ним, ховаючись у переулках.
Він зайшов на ринок, купив шовкову хустку та фруктів, потім повернув у приватний сектор. Марічка зрозуміла: там вона живе. Чоловік зник за воротами.
Вона сіла на лавку. Чекала. І ось він вийшов не один. Висока білявка поруч. Вони пішли у бік лісу туди, де колись гуляли разом. Марічка пішла додому. В голові жар. В душі безнадія.
За кілька днів їй вдалося добре розгледіти Наталку красуня, хоч і зрадниця. Близько тридцяти. Потім удача: побачила Наталку з подругою. Та, нічого не підозрюючи, вибалакала все.
Наталка? Сама з хворою дитиною, чоловік кинув. Тепер має шанувальника. Одруженого. Каже, що «залишить свою дружину заради неї», прошепотіла подруга, а в серці Марічки спалахнула помста.
**Життєва мудрість:** Любов не вимірюється словами, а вчинками. Іноді найбільший біль розкриває нам правду, яку ми не хотіли бачити, але яка потрібна, щоб звільнитися від омани.