Тієї ночі я випхнула сина та його дружину за двері й забрала їхні ключі: настав момент, коли я зрозуміла годі.
Минув тиждень, а я досі не можу заспокоїтися. Вигнала з дому власного сина й його дружину. І знаєте що? Я не відчуваю провини. Ані крихти. Бо це була остання крапля. Вони самі змусили мене так вчинити.
Все почалося півроку тому. Як завжди, повернулася з роботи. Втомлена, мрію про чашку чаю й тишу. А що ж бачу? На кухні мій син Тарас і його дружина Маряна. Вона ріже ковбасу, а він сидить за столом, читає газету й, ніби нічого не сталося, посміхається:
Привіт, мамо! Вирішили завітати!
Здавалося б, нічого страшного. Я завжди радію, коли Тарас приходить у гості. Але тоді я зрозуміла: це не візит. Це переїзд. Без попередження, без прохання. Вони просто вдерлися в мою оселю й залишились.
Виявилося, їх вигнали з орендованої квартири шість місяців не платили. А я ж казала: не беріть того, чого не можете собі дозволити! Міряйте за можливостями. Та ні. Їм треба центр, євроремонт, балкон з видом. А коли все розвалилося бігти до мами.
Мамо, ми лише на тиждень. Обіцяю, шукатимемо квартиру, запевняв син.
Я, наївна, повірила. Ну, тиждень не кара. Ми ж родина. Треба допомогти. Якби я знала, до чого це призведе
Минув тиждень. Потім ще один. Потім третій місяць. Квартиру вони навіть не оглядали. А влаштувалися вже наосліп. Жили, як у себе: нічого не питали, ні до чого не доторкалися, ні про що не дбали. А Маряна Боже, як я про неї помилилася.
Вона не готувала, не прибирала. Цілими днями тусувалася з подругами, а якщо залишалася вдома лежала на дивані з телефоном. Я поверталася з роботи, варила вечерю, мила посуд, а вона ніби на курорті. Навіть своєї чашки не вимила.
Одного разу обережно запропонувала: може, варто знайти додаткову роботу? Їм було б легше. І одразу почула у відповідь:
Ми самі знаємо, як жити. Дякуємо за турботу.
Я їх годувала, платила за воду, світло, опалення. Вони не дали й гривні. А ще вміли влаштовувати скандали, якщо щось було не так. Кожне моє слово перетворювалося на бурю.
І ось, тиждень тому. Пізній вечір. Лежу в ліжку, не можу заснути. У сусідній кімнаті реве телевізор, Тарас і Маряна регочуть, щось обговорюють. А мені вранці на роботу. Вийшла до них:
Діти, ви скоро спати? Мені завтра рано вставати!
Мамо, ну не треба драми, сказав Тарас.
Пані Ганно, не треба нервів, додала Маряна, навіть не обернувшись.
Я відчула, як щось усередині обірвалося.
Збирайте речі. Завтра вас тут не буде.
Що?
Чули. Виходьте.
Або я сама почну викидати ваші речі.
Коли повернулася йти до своєї кімнати, Маряна щось буркнула. Це було занадто. Мовчки взяла три великі мішки і почала складати туди їхні речі. Вони намагалися мене зупинити, благали, але було вже пізно.
Або йдете зараз, або я викликаю поліцію.
За півгодини їхні речі стояли у коридорі. Забрала ключі. Ні сліз, ні каяття. Тільки злість і докори. Але мені вже було байдуже. Зачинила двері. Замкнула замок. І сіла. Вперше за півроку у тиші.
Куди вони пішли не знаю. У Маряни є батьки, купа подруг, завжди знайдеться якийсь диван. Я впевнена, вони не пропали.
Не шкодую. Вчинила правильно. Бо це мій дім. Моя фортеця. І я не дозволю нікому його псувати брудними черевиками. Навіть якщо це мій син.