Щойно дізналася, що в мене рак.
Я прокинулася того ранку, як завжди, перевіряючи список справ перед весіллям. Залишалося лише два тижні, а я ще не підтвердила меню з кейтерингом. Телефон задзвонив, коли я снідала.
«Пані Ковальчук? Це лікар Бойко. Вам необхідно прийти на прийом сьогодні, щоб обговорити результати аналізів».
Його тон був іншим. Напруженим. Серце закалатало швидше.
«Чи не можете ви сказати мені по телефону?»
«Краще особисто».
Я прийшла до лікарні з тремтячими руками. Олексій хотів супроводжувати мене, але я сказала, що це не потрібно. Як я помилялася.
«Сідайте, будь ласка». Лікар ухилявся від мого погляду. «Результати підтверджують рак молочної залози. Ми виявили пухлину розміром у три сантиметри».
Ці слова вдарили, як кулаком у груди. Рак. У мене. У 28 років. За два тижні до весілля.
«Що що це означає? Я помру?»
«За правильної терапії шанси на одужання дуже високі. Але треба діяти швидко».
Я вийшла з кабінету на автопілоті. Треба сказати Олексію. Треба скасувати весілля. Треба подзвонити батькам. Мій ідеальний світ розвалювався.
Тієї ночі, сидячи перед Олексієм у нашій квартирі, я не могла вимовити слова.
«Що тобі сказав лікар? Ти дуже бліда».
«Олексію, мені треба тобі щось сказати». Я глибоко вдихнула. «У мене рак».
Його обличчя змінилося. Він підвівся з дивана й обійняв мене.
«Ми разом пройдемо через це», прошепотів він у моє волосся. «Разом».
«Але весілля ми ж маємо скасувати все. Лікування, хімію»
Олексій відійшов і взяв мене за руки.
«Ти що, збожеволіла? Саме зараз я хочу одружитися з тобою як ніколи».
«Олексію, ти не розумієш. Я буду хворою, без волосся, слабкою»
«У здоровї й у хворобі, памятаєш? Це будуть наші обітниці».
Я плакала в його обіймах тієї ночі, але вперше з моменту діагнозу не відчувала себе зовсім загубленою.
Через два тижні я йшла до вівтаря в білявому перуці, яку підібрала моя сестра. Сукня трохи вільно сиділа, бо я схудла через стрес, але Олексій дивився на мене так, ніби я була найкрасивішою жінкою у світі.
«Чи береш ти Олексія за чоловіка в здоровї й у хворобі?» запитав отець Петро.
«Беру». Мій голос звучав впевненіше, ніж я очікувала.
«Чи береш ти Наталію за дружину в здоровї й у хворобі?»
Олексій міцно стиснув мої руки. «Беру, особливо в хворобі».
У церкві пролунали нервозні сміхи й сльози.
Тієї ночі, під час нашої «медового місяця» вдома, бо лікування мало розпочатися незабаром, Олексій допоміг мені зняти перуку.
«Знаєш, що в цьому всьому найбільш іронічне?» сказала я, дивлячись у дзеркало на себе без волосся.
«Що?»
«Я думала, що рак зруйнував наші ідеальні плани». Я обернулася до нього. «Але, здається, у нас ніколи не було б більш чесного та справжнього весілля».
Олексій усміхнувся і поцілував мене в лисувату голову.
«Ідеальні плани переоцінені. Я краще поживу з тобою недоскіле життя».
Зрештою, рак не знищив нашу історію кохання. Він просто дав їй інший початок. Такий, що з першого дня навчив нас: справжнє кохання не в легких моментах, а в тому, щоб обирати один одного, коли стає важко.