Щойно дізнався, що у мене рак.
Прокинувся того ранку, як завжди, перевіряючи список справ перед весіллям. Залишилось лише два тижні, а я ще не поговорив із кейтерингом про меню. Телефон задзвонив, коли я снідав.
«Пані Ковальчук? Це лікар Бойко. Вам потрібно прийти на прийом сьогодні, щоб обговорити результати аналізів.»
Його голос звучав інакше суворо, натякнувши на погане. Серце закалатало.
«Чи не можете сказати зараз?»
«Краще особисто.»
У лікарні руки тремтіли. Андрій хотів піти зі мною, але я відмовила. Як же я помилялася.
«Сідайте, будь ласка.» Лікар уникав мого погляду. «Результати підтверджують рак молочної залози. Виявили пухлину три сантиметри.»
Слова вдарили, ніж кулаком. Рак. У мене. У 28 років. За два тижні до весілля.
«Що що це означає? Я помру?»
«За правильної терапії шанси одужати високі. Але треба діяти швидко.»
Вийшла з кабінету на автопілоті. Треба сказати Андрію. Відмінити весілля. Подзвонити батькам. Мій ідеальний світ розсипався.
Тієї ночі, сидячи перед Андрієм у нашій квартирі, слова застряли в горлі.
«Що сказав лікар? Ти дуже бліда.»
«Андрію, я маю тобі щось сказати.» Глибокий вдих. «У мене рак.»
Його обличчя змінилося. Він підвівся з крісла й обійняв мене.
«Разом подолаємо,» прошепотів у моє волосся. «Разом.»
«Але весілля треба все скасувати. Лікування, хімія»
Андрій відсторонився й узяв мене за руки.
«Ти що, збожеволіла? Саме зараз я хочу одружитися з тобою як ніколи.»
«Андрію, ти не розумієш. Я буду хворою, без волосся, слабкою»
«У здоровї й у хворобі, памятаєш? Це будуть наші обіцянки.»
Тієї ночі я плакала в його обіймах, але вперше з моменту діагнозу не відчувала себе повністю втраченою.
Через два тижні я йшла до вівтаря в білому перуці, яку підібрала сестра. Сукня сиділа вільніше через стрес я схудла, але Андрій дивився на мене так, ніби я найкрасивіша у світі.
«Чи береш ти Андрія за чоловіка у здоровї й у хворобі?» запитав отець Петро.
«Беру.» Голос пролунав впевненіше, ніж очікувалось.
«Чи береш ти Олену за дружину у здоровї й у хворобі?»
Андрій стиснув мої руки. «Беру, особливо у хворобі.»
У церкві пролунали сміх і сльози.
Тієї ночі, під час «медового місяця» вдома лікування мало початися незабаром Андрій допоміг мені зняти перуку.
«Знаєш, що найбільш парадоксальне у всьому цьому?» сказала я, дивлячись у дзеркало на свою лису голову.
«Що?»
«Я думала, що рак зруйнував наші ідеальні плани.» Повернулась до нього. «Але, здається, у нас не було б чеснішого весілля. Більш реального.»
Андрій усміхнувся й поцілував мене у лис