Моя дружина покинула мене з двома маленькими доньками заради багатого чоловіка, а через кілька років я зустрів її зовсім несподівано в супермаркеті
Ми з Оленою були одружені десять років. У нас було двоє дітей: Софійка, пятирічна, та Марічка, якій було чотири. Я заробляв достатньо. Ми не жили в розкошах, але могли дозволити собі сімейні відпустки двічі на рік. Діти ходили до садочка, а Олена підробляла вдома, щоб було легше з кінцями. Я завжди допомагав по хаті. Але раптом все це для неї втратило значення.
Одного дня вона спокійно сказала, що йде. Покидає не лише мене а й наших дітей.
Я знайшла себе, промовила вона. Я хочу більшого.
За кілька тижнів я побачив її фото в інтернеті: заручена з мільйонером, яхти, подорожі, дизайнерські сукні.
Невже вона покинула нас заради такого?
Я постійно думав про це, шукав відповідь. Але найважче було чути, як доньки питають:
Тату, а коли мама повернеться?
Я не знав, що їм відповісти.
Минуло два роки
Життя йшло далі. Було важко, але я тримався. Працював, а кожну вільну хвилину присвячував дітям. Вони стали моїм світлом, моєю причиною жити.
Одного вечора я зайшов до супермаркету за молоком і побачив її.
Вона стояла біля каси вбога, у дешевому одязі, з порожнім поглядом. Нічого спільного з тією Оленою, що сяяла на фотках з яхт.
Наші очі зустрілись.
Вона завмерла, тримаючи в руці кілька гривень.
Ти почала вона, та замовкла.
Я мовчав.
Як дітки? прошепотіла вона нарешті.
Я відчув, як у грудях закипіло. Два роки мовчання. Жодного дзвінка, жодного листа.
У них все добре. Бо в них є я.
Вона відвела погляд.
Я хотіла б їх побачити
Я стиснув кулаки.
Згадала про них через два роки?
Олена зітхнула, витираючи сльозу.
Я помилилась.
Я гірко усміхнувся.
Помилка це забути парасольку в дощ. А ти обрала інше життя. Обрала гроші, Олено. Невже щастя не в яхтах і не в дорогих сукнях?
Вона заплющила очі.
Він покинув мене. Коли я йому вже була непотрібна. Тепер у мене нічого немає. Ні грошей, ні даху.
Я глянув на її тонкі пальці жодного персня.
А мої діти? Тобі знадобилось два роки, щоб згадати, що вони є?
Вона ридала.
Я знаю, що минуле не змінити. Але будь ласка Дозволь хоча б побачити їх.
Я глибоко вдихнув.
Вони тебе не памятають, Олено. Вони вже не питають, коли ти повернешся.
Вона заридала ще сильніше.
Я не прошу другого шансу для себе але це ж мої діти
Я дивився на неї. Жінка переді мною вже не була тією Оленою, яка пішла за грошима. Вона була зламана.
Я подумаю. Але на моїх умовах.
Вона підвела голову, і в її очах блиснула надія.
Дякую
Я розвернувся і пішов, залишивши її серед чужих облич.
Не знаю, чи зможу колись пробачити.
Але я знав одне: Софійка і Марічка заслуговують на найкраще.