Покинув мене з трьома дітьми та літніми батьками подався в Італію з коханкою.
Не втримала його.
Все почалося в мій день народження.
Тоді я жила в невеликому селі, грошей бракувало, а у вітринах міських крамниць стільки всього гарного. Очі розбігалися.
Особливо сподобалися босоніжки.
Я стояла, дивилася на них, уявляючи, як іду в них головною вулицею, а всі озираються…
Раптом хтось штовхнув мене в бік.
Обернулася переді мною стояв чоловік і посміхався.
“Гарні, правда?” кивнув він на босоніжки.
“Так…” пробурмотіла я, не відводячи погляду.
“Давай по каві. Якщо куплю їх тобі підеш на побачення?”
Звичайно, я виглядала наївною й смішною, але тоді мені було все одно.
“Добре,” відповіла я.
Я хотіла цей подарунок. Хотіла відчути себе особливою, хоч на вечір.
Ми сіли в кав’ярні, він замовив мені торт, і я почала розповідати свою історію.
Сказала, що моїх батьків уже немає.
Частина правди була.
Батька я справді поховала. Але матір…
Матір “поховала” в думках ще з дитинства вона залишила мене немовлям.
Я подавала це так, щоб викликати жалість.
І це спрацювало.
Так все й почалося.
Я частіше їздила до міста, ми бачилися. Його звали Олег. Він оточив мене турботою.
Спочатку босоніжки, потім сукні, прикраси, парфуми.
Але ні, я не стала його коханкою через подарунки.
Я кохала його.
Думала, він теж.
Але я була наївною.
Помилилася завагітніла.
І чекала всього, крім:
“Ти переїдеш до мене. Ми виховаємо дитину разом.”
Не вірила своєму щастю.
Моя мати зруйнувала моє життя
Ми одружилися.
Думала, нарешті доля посміхнулася мені.
Але одного дня постукали у двері.
Відкрила ледві не втратила свідомість.
На порозі стояла моя мати.
З мішком квашеної капусти, ніби ми розлучилися вчора.
Сусід розповів, де я тепер живу.
Вона хотіла помиритися.
І Олег дізнався правду.
Дізнався, що я брехала.
І його любов розтанула, як сніг навесні.
Він кричав, називав мене селянкою-обманницею, питав, чи мій батько теж вилізе з могили, коли я так легко викидаю людей зі свого життя.
І вигнав нас.
Мене, матір і її капусту.
Я знову повірила йому і знову помилилася
Повернулася до діда з бабою.
Відправила матір геть.
І залишилася сама з дитиною.
Але Олег повернувся.
“Давай знову разом,” сказав він. “У нас є син.”
І я повірила.
Наївна, думала любов подолає все.
Але він не забрав мене до своєї квартири.
Ми оселилися в будинку його літніх батьків, які потребували догляду.
Я погодилася.
Робила все для нього, для його батьків, для нашого сина.
Потім знову завагітніла.
Одного разу ми посварилися, і він зі злості нагадав:
“Не забувай, ти тут лише гостя!”
Ці слова пройняли, як ніж.
Але я залишилася.
Вірила, що любов переможе.
Коли народилася друга дитина, він сказав, що грошей немає, справа закрилася.
Тепер ми були рівні: в мене нічого не було і в нього теж.
Потім зявився третій.
Думала, тепер ніщо нас не розєднає.
Він став працювати все більше. Йшов рано, повертався пізно.
Думала старався для родини.
Не бачила, як все руйнується.
Італія квиток у нове життя… але не для мене
Одного дня він заявив:
“Більше так не можу. Тут немає майбутнього. Їду за кордон.”
Я повірила.
Він був виснажений, пригнічений, знесилений.
Навіть погодилася нехай їде, пробує щось знайти.
Але потім випадково дізналася правду.
В аеропорту було два квитки на рейс до Італії.
Один на його імя.
Другий на імя жінки, з якою він мав стосунки роками.
Я зрозуміла.
Але не втримала.
Він пішов.
А я залишилася.
З трьома дітьми.
З його батьками, які стали мені рідними.
У порожньому домі та з болем у душі.
Не знаю, як жити далі.
Сподіваюся, колись буде легше.