«Тату, віддай мені свою квартиру ти вже прожив своє». Після цих слів донька грюкнула дверима…
Він жив сам. Після того, як пішла дружина, самотність обгорнула його, як важкий чорний плащ. Все навколо здавалося сірим. Ніщо не приносило радості ні сонячні дні, ні ранкова чашка міцної кави, ні старі кінофільми, що колись тішили всю родину. Лише робота тримала його в цьому світі. Поки були сили, він йшов туди, бо вдома чекав нестерпний тихий холод. Ця тиша гуділа у вухах і роздирала серце.
Дні плили один за одним, мов копії: ранок, маршрутка, робота, дім, тіні на стінах, порожні вечори. Син і донька навідувалися все рідше, майже зникли з його життя. Їхні дзвінки були короткі, лише для галочки. Потім вони взагалі перестали відповідати. Він годинами блукав вулицями, вдивляючись в обличчя перехожих, сподіваючись побачити щось рідне. Старість його не лякала лякало померти на самоті.
Він відчував, як згасає всередині. Душа боліла, стискалася. Він часто згадував дружину хотів вибачитися, але ніколи не наважувася набрати її номер. Він все ще любив її. Шкодував, що стільки слів так і залишилося нерозказаним.
А потім одного дня донька зявилася на порозі. Він зрадів, як дитина. Приготував її улюблені пампушки, наварив чаю, дістав старі фотоальбоми хотів згадати добрі часи. Але вона прийшла не за цим.
Тату, сказала вона холодно, ти живеш один у трикімнатній. Це несправедливо. Продай її. Купиш собі однушку, а гроші віддаси мені.
Він не вірив своїм вухам. Думав, що жартує, ось-ось засміється. Але в її погляді не було жодної іронії.
Я… нічого не продаватиму. Це мій дім… тут ваша дитяча кімната, тут я жив з твоєю мамою…
Ти вже достатньо пожив! різко відрізала вона. Мені ці гроші потрібніші! Навіщо тобі стільки простору?
А коли ж ти прийдеш знову? ледь чутно прошепотів він, не впізнаючи власного голосу.
Вона подивилася на нього з байдужістю і, одягаючись, кинула:
На твої похорони.
Двері грюкнули. Він застиг, а потім осів на підлогу. Біль у грудях бив, як молот. Три дні він лежав так без їжі, без сил, без надії. Потім подзвонив синові.
Андрію, приходь… мені погано, благав він.
Син послухав. Настала тиша. Потім він сказав:
Тату, не ображайся, але тобі така велика квартира дійсно не потрібна. Я хочу купити авто, ти б міг допомогти… Я б прийшов, якби ти продав.
Тиша. Та, що лунає в вухах і залишає порожнечу в душі. Він поклав трубку. Зрозумів, що в нього більше немає дітей. Лише чужі люди з його кровю.
Наступного дня він зайшов у аптеку. Випадково зустрів там брата колишньої дружини. Той здивовано привітався.
Олена? запитав він, як вона?
Поїхала до Італії, холодно відповів чоловік. Вийшла заміж за італійця. Знайшла щастя.
«Знайшла щастя…» Ці слова обпалювали. Він не був проти її щастя. Він був проти власної пустоти.
Наступного ранку він прокинувся з важкістю в грудях. Надворі нависло похмуре небо. Він вдягнув пальто, вийшов. Пройшов кілька вулиць. Знайшов стару лавку в подвірї. Сів. Заплющив очі. Його серце зробило останній, болючий удар.
Його душа, стомлена болем, байдужістю і тишею, нарешті піднялася туди, де ніхто не зраджує. Де ніхто не вимагає останнього. Де, можливо, хтось знову скаже йому: «Тату, я сумую за тобою…»
Але це вже не було тут.