Ось історія, переказана по-нашому.
Мене звати Іван. Мені 72. Живу сам у старому будинку на околиці села, де колись було повно життя. Тут, у цьому дворі, мій син бігав босоніж по траві, кликав мене будувати халабуди з простирадл, разом пекли картоплю в попелі і мріяли про майбутнє. Тоді я думав, що це щастя ніколи не скінчиться. Що я потрібний, важливий. Але життя йде, і тепер у будинку тихо. Пилюка на чайнику, шерех у кутку, та інколи гавкіт сусідського пса за вікном.
Мого сина звуть Андрій. Його мати, моя покійна дружина Марія, пішла від нас майже десять років тому. Після цього він залишився єдиною близькою людиною. Останнє звязуюче з минулим, де ще було тепло і сенс.
Ми виховували його з любовю, але й із твердістю. Я багато працював, мої руки ніколи не знали спокою. Марія була серцем нашого дому, а я його руками. Не завжди був поруч, але коли треба був. Підпорядкований роботі, але батько вдома. Навчив його їздити на велосипеді, лагодив його перший «Запорожець», на якому він поїхав вчитися до Львова. Пишався ним. Завжди.
Коли Андрій одружився, я був щасливий. Його наречена, Оксана, здалася мені тихою, стриманою. Вони переїхали на інший кінець міста. Я подумав: нехай живуть своїм життям, будують щось своє. А я буду поруч, допомагати, підтримувати. Сподівався, що вони будуть приходити, що я доглядатиму онуків, читатиму їм казки ввечері. Але все пішло не так.
Спочатку короткі дзвінки. Потім лише повідомлення на свята. Я приходив сам з пирогом, цукерками. Одного разу мені відчинили, але сказали, що в Оксани головний біль. Іншого разу дитина спала. А потім мені навіть не відчинили. Після цього я перестав ходити.
Я не влаштовував сцен, не скаржився. Просто сидів і чекав. Думав: у них свої клопоти, робота, діти все налагодиться. Але час минав, і я зрозумів: мені в їхньому житті немає місця. Навіть на роковини смерті Марії вони не прийшли. Лише дзвінок і все.
Нещодавно я випадково зустрів Андрія на вулиці. Він вів сина за руку, ніс пакети. Я покликав його серце стиснулося від радості. Він обернувся, подивився на мене, як на незнайомця. «Тату, як справи?» запитав. Я кивнув. Він теж. Сказав, що поспішає. І пішов. Ось така наша зустріч.
Додому йшов довго. Думав: де я помилився? Чому власний син став мені чужим? Може, був занадто суворим? Чи, навпаки, занадто мяким? А може, просто став зайвим зі своїми спогадами, старо