Ось історія, яку я тобі перекажу справжню, з усіма болями та радощами.
Після десяти років шлюбу вона пішла до іншого. А через рік повернулася вагітна, зламана
Я зустрів свою дружину, Олену, майже дванадцять років тому. Тоді я ще навчався у Київському політехнічному інституті і жив у гуртожитку. Вона тільки-но приїхала з маленького села на Волині загублена, самотня, чужак у цьому шумному місті. Ми не зблизилися одразу. Я навіть спочатку не помічав її вона була тихою, завжди в кутку з книжкою, майже не розмовляла.
Але час зробив свою справу. Через кілька місяців ми почали спілкуватися спочатку несміливо, а потім щовечора, не в силах зупинитися. Вона ділилася своїми сумнівами, я своїми мріями про майбутнє. Незабаром нам дали кімнату для пар комендантка повірила, що у нас серйозні стосунки. Так і почалося наше життя.
Я завжди знав, чого хочу. Бути міцним чоловіком, опорою, здатним не тільки зводити стіни, але й наповнювати будинок теплом. Я сказав їй прямо: «Ти не працюватимеш. Жінка має доглядати за домом і дітьми. А якщо чоловік не може забезпечити сімю він не чоловік». Вона не заперечувала. Готувала, прибирала, чекала на мене ввечері. Ми були справжньою родиною.
З роками я піднімався по карєрній драбині. Пішов у будівельну компанію, став прорабом, а потім відкрив свою фірму. Купили будинок у передмісті, дві машини одну для мене, одну для неї. Жили, як мріяли. Усього не вистачало дітей. Роки йшли, а в будинку було тихо. Ми обійшли десятки лікарів, витратили тисячі гривень, здавали аналізи Нічого не допомагало. Я приховував біль. Вона теж мовчала, але в її очах була порожнеча. Одного дня ми змирилися якщо доля нам цього не дала, значить, ще не час.
А потім усе розвалилося. Без попередження. Без жодного шансу зрозуміти.
Я повернувся додому раніше хотів уникнути пробок. На подвірї не було її машини. Брама розчинен