Вона пішла, і він зрозумів надто пізно, що вона була його єдиним справжнім коханням.
Андрій сидів у машині, вдивляючись у вхід до ресторану. Руки його тремтіли, але він цього не помічав. У вухах дзвеніло доказ напруження. Сьогодні була зустріч випускників. Двадцять років минуло з того дня, як вони закінчили школу. Двадцять років, за які він сам зруйнував те, що могло б стати його щастям.
Тоді він підозрював Олену, що вона його зраджує. Фотографія з «новим залицяльником», як він подумав, скрутила йому шлунок. Вона не пояснилася. Мовчала. А він кричав, звинувачував, виливали все, що накопичилося. І вона пішла. Без криків. Без пояснень.
За півроку він одружився з Марією. З розпачу. Щоб довести Олені, що може бути щасливим без неї. Але щастя так і не прийшло. Шлюб був плоским, напруженим, мов туго натягнутий мотузок. Усе було на своїх місцях: дружина, дитина, робота. Але серце його залишалося німим.
І сьогодні він побачить її знову. Олену. Єдину. Ту, яку справді кохав.
Він увійшов у зал і відразу відчув її. Ні, спершу не побачив відчув. Її енергію, легкий сміх. Вона була такою ж чарівною: квітчаста сукня, кучері на плечах, цей впевнений погляд. І раптом усе перевернулося знову. Так само, як колись.
«Олено» покликав він, коли вона вийшла, щоб відповісти на дзвінок.
«Так, Андрію?» Її голос був спокійним, майже глузливим.
«Я хочу знати все. Як ти жила без мене?»
«Ти впевнений, що хочеш це почути?» У її словах не було болю, лише глибока втома, зношена.
«Я не можу жити без тебе. Без нас»
«Нас більше немає, Андрію. Дуже давно.»
«А наша дитина?» вирвалося у нього раптом.
Вона зблідла. Заплющила очі. Потім промовила глухо, твердо:
«Ти про ту дитину, яку я втратила після твоїх звинувачень? Ту, яку не змогла врятувати, бо занадто багато плакала? Так, я була вагітна. Але ти сказав, що це не твоя дитина. Ти повірив тій фотографії. А не мені. Не своєму серцю. Ти повірив Марії.»
Він похилив голову. Він зруйнував усе того дня.
«Я вижила, Андрію. Зламана, спалена. Але вижила. Пішла. Почала знову. Один чоловік допоміг мені той, хто побачив у мені просто мене. Не мої помилки, не мою провину, не моє минуле. І зараз у нас двоє прийомних дітей. Вони мої з першого дня. І я щаслива.»
«Прости мене»
«За що? За те, що зруйнував мене? Я пробачила. Собі довше. Але зараз я вже не та, кого ти знав. Я більше не твоя. Ти зрозумів надто пізно, що втратив.»
Вона розвернулася і пішла. Легка, з