«Ти що, підкаблучник?!» свекруха аж очі витріщила, побачивши, як син сам сніданок готує.
«Що це за безлад?! Чоловік на кухні?!» голосно здивувалася вона, побачивши, як її син стоїть біля плити.
Віра Михайлівна приїхала до нас уперше за вісім років. З того часу, як ми з її сином, Олегом, одружилися, вона ні разу не заглядала до нас. Жила в селі під Житомиром, рідко вибиралася в місто вік, здоровя та господарство тримали її там. Але цього разу наполягла: «Приїду, подивлюся, як ви живете. Все ж таки сімя, квартира в іпотеку Треба переконатися, що все гаразд.»
Чесно кажучи, я радий був. Всі ці роки жодного дзвінка, жодного запитання, як у нас справи. Сподівався, що нарешті зможемо знайти спільну мову. Ми зустріли її як належить: чиста кімната, домашня їжа, теплий халат і зручні капці. Старалися з Олегом, хоч між роботою та домашніми клопотами це було нелегко. Але вона заслуговувала на турботу.
Перші дні пройшли спокійно. Без скандалів. Але настав цей суботній ранок. Я вирішив поспати довше змучився за тиждень. Олег же піднявся раніше. Він завжди такий уважний, шукає способи мене порадувати. Того дня вирішив приготувати нам з матірю сніданок.
Лежачи напівсном, я чув кухонні звуки шипіння пательні, буркіт кавоварки, запах хліба з маслом. Посміхався про себе. Мій чоловік. Мій Олег такий турботливий. Але цей спокій тривав недовго. Раптом у кухню увірвалася Віра Михайлівна.
Її голос прорізав тишу:
«Що це ти робиш, сину?! Біля плити?! І ще й фартух надів?!»
«Мамо, я просто сніданок готував. Ти ж, мабуть, втомилася з дороги. А Андрій ще спить нехай відпочиває. До речі, мені подобається готувати, ти ж знаєш»
«Зніми це негайно! Чоловік на кухні це ж сором! Не для цього я тебе виховувала! Твій батько ніколи й ложки не вимив, а ти тут омлети печеш, як якась кухарка! А Андрій до того ж чому лежить? Це ж його обовязок! Ти в нього повністю під каблуком, це ж просто жалю гідний вигляд!»
Я лежав під ковдрою, стиснувши кулаки. Її слова викликали в мені і сміх, і злість одночасно. Було боляче за Олега, за себе, і страшно, що цей візит залишить між нами прірву.
Вийшов із кімнати, коли вона вже почала задихатися від обурення. Олег стояв із лопаткою в руках, а омлет на пательні встиг підгоріти. Віра Михайлівна тремтіла від злості, бурмочучи щось про «занепад моралі» та «чоловік має бути чоловіком».
Я швидко заварив заспокійливий чай без нього нам було б не обійтися. Сів поряд, взяв її за руку і спробував пояснити:
«У нас все по-іншому. Ми партнери. Я готую, прибираю, працюю. Але й Олег мені допомагає. Він готує, тому що йому це подобається. Тому що піклується про нас. Невже це так страшно?»
Але вона не слухала. Її обличчя було похмурим, погляд осудливим. Вона нічого не сказала, але її вираз говорив сам за себе: «Ти зробив з мого сина мяку тряпку.» А коли через кілька днів вона поїхала, навіть не попрощавшись, я зрозумів вона ніколи не прийме нашого способу життя.
Пізніше Олег розповів, що вона дзвонила батькові й скаржилася: «Наш хлопець став рабом своєї жінки, бідолаха, навіть поспати не може зранку вже біля плити.» А я подумав: як же сумно виховувати чоловіка, переконуючи його, що піклуватися про близьких це слабкість. Що любити це сором.
Я не злий. Мені просто шкода. Шкода її, яка прожила життя, де кухня була вязницею. Шкода його, якому довелося боротися за право бути добрим чоловіком. І шкода мене, тому що я так сподівався, що ми станемо ближчими.
Але я знаю одне: мій чоловік не «слабак». Він людина, яка вміє любити. І якщо це не подобається іншим то це їхні проблеми.