Марічка повернулася додому пізно ввечері. За вікнами вже мерехтіли вогні Києва. Вона зупинилася на порозі, тримаючи в руці сумку, і раптом твердо сказала:
Я хочу розлучення. Квартиру можеш залишити собі, але поверни мою частку. Вона мені не потрібна. Я йду.
Віктор, її чоловік, відкинувся у кріслі, здивовано заплющив очі.
Ти куди? спитав він, нічого не розуміючи.
Це вже не твоя справа, спокійно відповіла вона, дістаючи з шафи валізу. Спочатку побуду у подруги за містом. Потім побачимо.
Він не міг зрозуміти, що відбувається. Але вона вже все вирішила.
Три дні тому лікар, переглядаючи її аналізи, тихо сказав:
У вашому випадку прогнози невтішні. Вісім місяців, максимум З лікуванням може, рік.
Вона вийшла з кабінету, наче в тумані. Місто гуло, світило сонце. В голові крутилася одна думка: «Вісім місяців я навіть свого дня народження не відсвяткую»
В парку біля лавочки сів літній чоловік. Помовчав, насолоджуючись осіннім теплом, потім раптом заговорив:
Хочу, щоб мій останній день був сонячним. Я вже нічого не чекаю, але промінь сонця це подарунок. Ви не згодні?
Я б згодна, якби знала, що це мій останній рік, прошепотіла вона.
Ну, то не відкладайте життя на потім. У мене було стільки «потім», що вистачило б на цілу вічність. Але не спрацювало.
Марічка слухала і розуміла усе її життя було для інших. Робота, яку вона ненавиділа, але трималася за неї через стабільність. Чоловік, який став для неї чужим ще десять років тому зради, холод, байдужість. Донька, яка дзвонила лише коли потрібні були гроші чи послуга. А для себе нічого. Ні пари взуття, ні відпочинку, навіть кави на вулиці сама собі не дозволяла.
Вона все відкладала на «потім». І тепер це «потім» могло так і не настати. Щось у ній переломилося. Вона прийшла додому і вперше за все життя сказала «ні» одразу всьому.
Наступного дня Марічка взяла відпустку, зняла всі заощадження і поїхала. Чоловік намагався зрозуміти, донька дзвонила з вимогами вона кожному спокійно відповідала: «Ні.»
У будиночку подруги за містом було тихо. Закутавшись у плед, вона думала: невже так усе і закінчиться? Вона не жила. Вона виживала. Для інших. А тепер тільки для себе.
Через тиждень Марічка полетіла в Одесу. Там, у кафе біля моря, вона зустріла Ярослава. Письменника. Розумного, лагідного. Вони говорили про книги, про людей, про сенс життя. Вперше за багато років вона сміялася щиро, не думаючи про те, що про неї скажуть.
Може, поживемо тут? запропонував він одного дня. Я можу писати де завгодно. А ти будеш моєю музою. Я люблю тебе, Марічко.
Вона кивнула. Чому б і ні? Час у неї був обмежений. Тож хай буде щастя навіть якщо воно коротке.
Пройшло два місяці. Вона почувалася чудово. Сміялася, гуляла, варила каву зранку, вигадувала історії для сусідів по терасі. Донька спочатку скандалила, потім відстала. Чоловік переказав її частку. Все затихло.
Одного ранку задзвонив телефон.
Марічка Бойко? запитав тривожний голос. Вибачте, сталася помилка ті аналізи були не ваші. У вас все гаразд. Це просто виснаження.
Вона замовкла на мить, а потім розсміялася голосно, від щирого серця.
Дякую, лікарю. Ви щойно повернули мені життя.
Вона подивилася на сплячого Ярослава і пішла на кухню варити каву. Бо тепер у неї була не вісім місяців а ціле життя.