“Молодець, Сонечко. Знайшла своє щастя
Соня була найтихішою серед гостей на святі Олени. Дівчата разом вчилися в університеті. Олена запросила всіх знайомих, але багато хто поїхав на вихідні до рідних сіл. Соня, сором’язлива та непомітна, все ж таки вирішила прийти.
Адже вона нікуди не ходить, а їй теж недавно виповнилося вісімнадцять, як і Олені. Тільки святкувати з гостями вона не стала
Подруг у неї не було, а батьки наполягали на сімейному святкуванні з бабусею та дідом.
“Ось і виходить: день народження і в п’ять, і в вісімнадцять однаково”, сумно подумала вона.
Звісно, Соня любила свою родину, але їй так хотілося відчути себе дорослою, самостійною.
Коли ж хтось із хлопців помітить її ніжність, скромну красу?
Вона мріяла про кохання, але соромилася себе. Вона не була такою яскравою, як Оленка чи її подруга Марічка.
Ті дівчата сміливо фарбувались, носили модний одяг, іноді навіть занадто відвертий, за що їх лаяли викладачі.
А Соні вдягала мама, в’язала светри бабуся і обидві ображалися, що вона не носить їхні речі.
Але як можна вийти в бабусиних старомодних светрах?
Того вечора в Олени зібралися друзі з університету близько десяти осіб. Коли почалися танці, Соня вийшла з квартири і сіла на лавку біля підїзду.
Ніхто навіть не помітив, що вона пішла. Дівчина боялася незнайомих хлопців, хоча вони й так на неї не дивилися. Може, саме це її найбільше й боліло?
Вона глянула на годинник.
“Можна йти, мама вже, напевно, хвилюється”, подумала вона. Обіцяла ж повернутися не пізно
Раптом із підїзду вийшов хлопець. Не з гостей Олени.
Він сів на лавку і сумно подивився на її вікна. Звідти лунав сміх і музика.
“Ти звідти?” раптом запитав він.
Соня кивнула.
“Ну, і як там Оленка? Веселиться?”
“Так”
“Звичайно, святкує. А я в свій день сидів удома. Чай із тортом, як у дитячому садку.”
Соня здивовано підняла брови.
“У мене так само. Ти її знаєш?” вона показала на вікна.
“І так, і ні. Хочеться дружити, а вона мене не помічає. Навіть не запросила. А ми ж сусіди”
Він замовк. Соня зітхнула.
“Не переживай. Я теж. Але нащо? Ніхто цього не бачить. Ось я пішла і ніхто не помітив. Ніби мене немає”
“Та ну”
“А може, це й добре? Менш уваги більше свободи.”
“Думаєш?” здивувався він. “Мене, до речі, Тарасом звуть. А тебе?”
“Соня.”
Вони ще трохи посиділи, слухаючи музику. Можливо, кожен із них сподівався, що Олена вигляне у вікно й покличе їх назад. Але ніхто не кликав
“Мені час іти”, сказала вона.
“Проведу тебе до зупинки.”
Вони йшли парком, розмовляли, посміхалися. Тарас раптом відчув, що його слова радують дівчину вона червоніла, ховала очі, але слухала з захопленням.
Він розповідав смішні історії, аби тільки чути її сміх.
На зупинці Соня подякувала і сіла в автобус, наче спеціально пропустивши перший. Перед від’їздом вона помахала йому, як старому другу.
А Тарас ще довго стояв, не в силах піти. Ніби зачарований.
Наступного ранку він побіг до Олени.
“Що тобі знову?” скривилася вона.
“Мені потрібен номер твоєї одногрупниці. Вчора вона щось залишила”
“Якої ще одногрупниці?”
“Соні.”
“О, цієї тихоні? Зараз”
Через хвилину він тримав у руках записку.
Весь день Тарас готувався до дзвінка. А ввечері вони вже розмовляли, як старі знайомі. Він запросив її на морозиво, і вона з радістю погодилася.
Наступного разу вона сама запропонувала кіно.
З того дня вони не розлучалися. Через рік їх вже називали нареченою та нареченим, а ще через рік одружилися.
“Занадто рано!” нарікала мати.
“Молодець, Сонечко”, казала бабуся. “Знайшла гарного хлопця. Чого ще треба?”
“Оце так тихоня”, сміялися подруги. “Перша вийшла заміж!”
А вони світилися від щастя.
Роки потому вони з посмішкою згадували ту лавку біля підїзду, яка назавжди їх зблизила”