Ой, слухай, я тобі розповім таку історію…
“Що ти сказав?” Оля завмерла, відчуваючи, як холод розливається всередині. Сергій стояв біля дверей, міцно стискаючи звязку ключів. Його зазвичай жваве обличчя застигло у масці роздратування.
“Я більше так не можу”, повторив він беземоційно. “Ні я, ні мама. Збирай дітей і переїжджай до Бережан. Бабусина хату ще стоїть, дах цілий. Якось виживете.”
Оля дивилася на нього, наче на чужого. Десять років разом, троє дітей і такий вирок. Занедбане село, де лишилося кілька хат, без магазинів і навіть нормальних доріг.
“Чому…” почала вона, але він перебив.
“Бо я втомився”, Сергій відвів погляд. “Від постійних докорів, від бескінечного нявчання, від того, що ти просто сидиш вдома з дітьми. Мама права: ти стала куркою. Я не впізнаю жінку, на якій колись одружився.”
Сльози підступили до горла, але Оля стримала їх. За стіною спали діти Настя та Андрійко, а старший, Денис, напевно, чув усе.
“Де я знайду роботу? На що ми житимемо?” її голос ледве здобувся. Сергій кинув на стіл конверт.
“Там гроші на перший час. І документи на хату вона давно на твоєму імені. Якщо ти така самостайна, то доведи це зараз.”
Він розвернувся і, не промовивши більше ні слова, вийшов з кімнати. За хвилину хлопнули сіньми.
Оля повільно опустилася на стілець. В голові крутився один безглуздий спогад: “Я спекла його улюблений яблучний пиріг. На сніданок.”
Хата зустріла їх затхлим холодом. Оля увійшла, тримаючи на руках сонну Настю, і відчула, як стискається серце. Тут минуло її дитинство літні канікули у бабусі, запах свіжого хліба, трави на горищі, яблука в льосі. Тепер лиш пил, павутиння та присмак занедбаності.
Денис, серйозний не за віком, увійшов і розчинив віконниці. Крізь брудні шибки пробилися промені квітневого сонця, освітивши пилинки в повітрі.
“Тут холодно”, скаржився Андрійко, обіймаючи себе.
“Зараз розтопимо піч, стане тепліше”, намагалася звути впевнено Оля. “Денис, допоможеш мамі?” Хлопчина кивнув, не дивлячись на неї. Він мовчав увесь шлях, почувши останню розмову батьків.
На щастя, стара піч була справною. Коли полумя охопило березові дрова, а кімната наповнилася теплом, Оля відчула легше.
“Мамо, ми тут довго залишимось?” питав Андрійко, розглядаючи старі фотографії на стіні.
“Не знаю, серденько”, чесно відповіла вона. “Давай облаштуємось, тоді вирішимо.”
Першу ніч вони провели разом у бабусиному широкому ліжку. Діти швидко заснули, змучені переїздом. А Оля лежала, дивилася в стелю і думала, що привело її до такої долі.
Вранці, вивільнившись з обійм сонних дітей, вона вийшла у двір. Городина заросла буряном. Яблуні, що колись давали багатий урожай, тепер стояли скривлені, з поламаними гілками. Старий комір хилився, а криниця вкрилася мо́хом.
Оля оглянула своє нове володіння і, несподівано для себе, гірко, безнадійно засміялася. Ось воно її спадщина. Її новий початок.
Перші дні в селі здалися нескінченним кошмаром. Щоранку вона прокидалася, сподіваючись опинитися в квартирі, почути шум кавомашини та голос Сергія.
“Мамо, коли тато приїде за нами?” питала Настя, звикла до недільних прогулянок з батьком.
“С