Він сказав, що я «непридатний бути батьком» але я виховував цих дітей з самого початку.
Коли моя сестра Марічка почала пологи, я був у іншій частині області на мотофестивалі. Вона благала мене не скасовувати поїздку, казала, що все буде добре, що ще є час.
Але часу не вистачило.
На світ зявилися троє чудових малюків а вона не вижила.
Памятаю, як тримав у руках тих крихітних немовлят у реанімації. Від мене ще пахло бензином і шкіряною курткою. У мене не було ніякого плану, ані найменшого поняття, що робити. Але я подивився на них Настю, Соньку й Дениска і зрозумів: я не піду звідси.
Я замінив нічні мото-виїзди на нічні годування. Хлопці з майстерні підміняли мене на змінах, щоб я встигав забирати дітей із садочка. Я навчився заплітати коси Соньці, заспокоювати Настю під час її спалахів гніву, умовляти Дениска зїсти щось окрім макаронів із маслом. Я перестав їздити на далекі мото-рейди. Продав два мотоцикли. Власноруч змайстрував двоповерхове ліжко.
Пять років. Пять днів народження. Пять зим з грипами та кишковими інфекціями. Я не був ідеальним, але я був поруч. Кожен божий день.
А потім він зявився.
Біологічний батько. Його не було в свідоцтвах про народження. Він жодного разу не навідав Марічку під час вагітності. За її словами, він сказав, що трійня «не підходить для його стилю життя».
А тепер? Він хотів забрати їх.
І прийшов не один. Привів із собою соціальну працівницю на імя Ірина. Вона оглянула мої забруднені мастилом робочі штани й заявила, що я «не забезпечую належні умови для довгострокового виховання цих дітей».
Я не вірив своїм вухам.
Ірина оглянула наш маленький, але охайний будинок. Побачила дитячі малюнки на холодильнику. Велосипеди у дворі. Малесенькі чобітки біля дверей. Вона посміхалася ввічливо, робила нотатки. Я помітив, що її погляд затримався на моїй татуюванні на шиї.
Найгірше було те, що діти нічого не розуміли. Настя сховалася за мене. Дениско розплакався. Сонька запитала: «Цей любий буде нашим новим татом?»
Я відповів: «Ніхто вас не забере. Хіба що через суд.»
А тепер… слухання через тиждень. У мене є адвокат. Гарний. Коштує, як чорт, але воно того варте. Моя майстерня ледве тримається, бо я все тягну сам, але я продав би навіть останній ключ, аби лишитися з моїми дітьми.
Я не знав, що вирішить суддя.
Перед слуханням я не міг заснути. Сидів на кухні, тримаючи в руках Настин малюнок там я веду їх за руки перед нашим будиночком, а в кутку сонце й хмаринки. Прості дитячі каракулі, але, чесно кажучи, на тому малюнку я виглядав щасливішим, ніж коли-небудь у житті.
Вранці я вдягнув сорочку з ґудзиками, яку не носив з часів похорону Марічки. Сонька вийшла з кімнати й сказала: «Дядьку Тарасе, ти схожий на священика».
«Сподіваюся, судді подобаються священики», спробував пожартувати я.
Суд нагадував інший світ. Усе бежеве й блискуче. Віталій сидів навпроти мене в дорогому костюмі, вдаючи з себе турботливого батька. Він навіть приніс фото трійні в купленій рамці наче це щось доводило.
Ірина зачитала свій звіт. Вона не брехала, але й не намагалася помякшити ситуацію. Згадала «обмежені ресурси», «занепокоєння щодо емоційного розвитку» і, звісно, «відсутність традиційної сімейної структури».
Я стискав кулаки під столом.
Потім настала моя черга.
Я розповів судді все. Від того дзвінка про Марічку до моменту, коли Сонька зблювала мені на спину під час подорожі, а я навіть не здригнувся. Розказав про затримку мовлення у Насті й про те, як влаштувався на другу роботу, щоб оплачувати логопеда. Про те, як Дениско навчився плавати тільки тому, що я пообіцяв йому котлету по-київсь