«Невже ця зла, наче звір у пастці жінка його рідна мати?» Її слова: «Ти моя помилка молодості» дзвеніли у його голові, немов дзвін.
Про себе Левко знав лише одне його знайшли плачучим від голоду та страху на порозі дитячого будинку. Мати, мабуть, ще мала крихту совісті, бо загорнула хлопчика у теплу ковдру, поверх завязала козячу хустку й поклала кричуще немовля у картонну коробку. Щоб не замерз, хоч так.
Жодної записки про імя, дату народження чи рідних нічого. Але в його кулачку був затиснутий великий срібний кулон у формі літери «Ї» ніби єдина память від матері.
Кулон був незвичайний, не з дешевих, а майстерно виготовлений, з клеймом ювеліра. Слідчі намагалися знайти матір-зозулю, але справа зайшла в глухий кут. Ювелір, що його виготовив, давно помер від старості, а записів про виріб у його книгах не знайшли.
Так і записали хлопчика: Левко Невідомий. І стало на світі ще одним сиротою більше.
Все дитинство він провів у дитбудинку, мріючи про те, щоб хоч раз почути мамине «синку».
«Мабуть, щось страшне трапилося, коли вона мене кинула. Вона точно повернеться», думав він, як і всі інші діти без батьків.
Коли Левко випускався, вихователька повісила йому на шию кулон і розповіла історію.
«Значить, вона хотіла, щоб я її знайшов?» спитав він.
«Може, так А може, ти просто випадково вирвав його у неї. Маленькі діти ж усі хапаються за все», відповіла вихователька.
Держава дала йому маленьку, але свою квартирку. Він пішов у технікум, закінчив його і влаштувався автослюсарем.
***
З Соломією він познайомився випадково вони стикнулися на вулиці. Точніше, спочатку він не встиг увернутися, і в неї з рук випали журнали, а потім, коли він нахилився їх збирати, вони ще й лобами зіткнулися.
Удар був такий, що в обох іскри посипалися з очей. Вони сиділи посеред тротуару, сміючись крізь сльози, а люди обходили їх. І тут Левко зрозумів він закохався.
«Дозволь мені вибачитися! Підемо у кавярню?» запропонував він.
Соломія сама не очікувала, що так легко погодиться. Він був такий щирий у своїй ведмежій незграбності.
«Знаєш, Левку, мені здається, ніби я тебе знаю сто років!» сказала вона вже за пять хвилин.
«Дивно, а я теж саме подумав!»
Вони почали зустрічатися, і їхня привязаність була така сильна, що вони навіть відчували один одного. Коли Левко порізався на роботі, Соломія одразу дзвонила й питала, що трапилося.
«Ти це я, а я це ти. Ти моя доля», якось сказав він. «Шкода, що мені нема кому тебе представити»
«Зате в тебе є я! І мої батьки тебе точно полюблять».
***
«Як це “мій хлопець із дитбудинку”? Ти збожеволіла? Вони ж там усі злі, не виховані!» схопившись за серце, верескнула мати Соломії, Марія Степанівна, і впала у крісло.
«Мамо, але Левко добрий і розумний! Не можна ж усіх міряти одним мірком!»
«Правильно, доню!» підтримав батько, Василь Іванович, колишній офіцер. «Спочатку треба з ним поговорити, а потім вже вирішувати, чи варто лякатися».
«Василю! Ми ж виховували доньку не для того, щоб вона виходила за людину без коріння! А раптом його рідня якісь злочинці?» не вгавала жінка.
«Ось і побачимо, коли прийде», суворо відповів чоловік.
Марія Степанівна більше не сперечалася, але, зачинивши двері, довго ридала в кімнаті.
Василь Іванович підморгнув доньці: «Нічого, донечко, як-небудь домовимося».
«Дякую, тату!» Соломія поцілувала його в щоку. «Тоді запрошую Левка у суботу?»
«Звичайно. Хочу подивитися, хто так зачарував мою доньку».
***
У призначений день Левко, у чистій сорочці, з квітами для Соломії та майбутньої тещі й тортом у руках, стояв біля дверей.
Радісна Соломія привела його на кухню.
«Мамо, тату, це Левко!»
Батько потиснув йому руку, а Марія Степанівна, взявши квіти, раптом зблідла, наче побачила привида.
«Вибачте Мабуть, трохи знервувалася», прошепотіла вона.
За столом вона несподівано запитала:
«Левку, у вас такий незвичайний кулон Він дуже старий?»
«Це єдине, що залишилося від матері. Я тримав його в руці, коли мене знайшли».
Більше Марія Степанівна не проронила жодного слова. Вона лише перекладала горошини на тарілці, ніби граючись.
А Василю Івановичу майбутній зять сподобався. Вони знайшли спільні теми рибалка, футбол, подорожі.
«Гарний хлопець!» сказав він, коли Левко пішов.
«Який він гарний?» раптом закричала Марія. «Ні виховання, ні мови! Грубіян!»
«Маріє, ти що зовсім зїхала? Що він тобі зробив?»
Але жінка не слухала. Вона повернулася