Було колись таке, що важко було повірити: чи справді ця жорстока, схожа на звіра жінка його мати? Її слова: «Ти моя помилка молодості» лунали в його вухах, ніби вітер у пустому полі.
Про себе Левко знав лиш те, що знайшли його плачучим від голоду й страху на порозі будинку немовляти. Мати хлопчика, мабуть, мала ще трішки совісті, бо загорнула дитину в теплу ковдру, поверх повязала козячу хустку й поклала кричуще немовля в картонну коробку. Не хотіла, щоб Левко замерз.
Жодного листочка про те, як його звати, коли він народився, чи хто він був. Та в його руці був затиснутий великий срібний кулон у вигляді літери «Л» ось і вся спадщина від матері.
Кулон був особливий, не з тих, що купують на базарі, а майстерно викований, з клеймом ювеліра.
Слідчі намагалися знайти його матір, але справа зайшла в глухий кут. Ювелір, що виготовив кулон, давно помер, а записів про нього в книгах не знайшли.
Так і записали хлопця в дитбудинку: Левко Безрідний. І сталося на світі однією сиротою більше.
Усе дитинство Левко провів у дитячому будинку. Йому бракувало батьківської любові, і він мріяв одного дня знайти маму й тата.
«Може, з нею щось трапилося? Вона обовязково повернеться за мною», думав він, як і всі інші діти в будинку.
Коли він випускався, вихователька повісила йому на шию кулон і розповіла його історію.
«Отже, мама хотіла, щоб я колись знайшов її?» спитав він.
«А може, ти просто випадково зірвав цей кулон із її шиї. Малий був, хапав усе, що блищить», відповіла вона.
Левко отримав від держави маленьку, але свою кімнату. Вступив до технікуму, закінчив його й влаштувався на авторемонт.
***
З Маряною він познайомився випадково вони зіткнулися на вулиці. Спершу лячно, потім смішно. Вона випустила з рук вязку журналів, а коли він кинувся їх збирати, знову вдарилися лобами.
Було так сильно, що в обох іскри посипалися з очей. Вони сиділи на тротуарі, люди обходили їх, а вони сміялися крізь сльози. Тоді Левко зрозумів це назавжди.
«Дозволь мені вибачитися! Підемо в кафе?» запропонував він.
Маряна сама дивувалася, чому так легко погодилася. Він здався їй рідним у своїй простоті.
«Як дивно Ніби ми знайомі сто років», сказала вона вже через пять хвилин.
«Я те саме відчуваю», відповів Левко.
Вони почали зустрічатися. Їхня привязаність була такою сильною, що вони не могли прожити й години без спілкування. Вони відчували один одного.
Якщо Левко порізався на роботі, Маряна одразу дзвонила: «Щось сталося?»
«Ти це я, а я це ти», якось сказав він. «Шкода, що не можу представити тебе своїм батькам. У мене їх немає».
«Зате в мене є. І я певна, що вони тебе полюблять».
***
«Як це твій хлопець із дитбудинку? Ти з глузду зїхала? Вони ж там усі злі й невиховані!» схопившись за серце, скрикнула Ганна Степанівна, мати дівчини, і впала в крісло.
«Мамо, але Левко добрий і чесний! Чому ти так?» спробувала захистити його Маряна.
«Правильно, доню! підтримав батько, Василь Іванович, колишній офіцер. Спочатку треба поговорити з людиною, а потім вже робити висновки».
«Василю! Ми ж виховували дочку не для того, щоб вона виходила за людину без роду! А якщо його батьки були злочинцями?» істерикувала жінка.
«Ось ми й побачимо», похмуро відповів чоловік.
Ганна Степанівна не наважилася суперечити й мовчки пішла до кімнати, грюкнувши дверима.
Василь Іванович підморгнув доньці: «Нічого, доцю, прорвемося».
«Дякую, тату! Маряна поцілувала його в щоку. То запрошу Левка в суботу?»
«Так, треба ж подивитися, хто так закохав мою донечку».
***
У призначений день Левко, в чистій сорочці, з двома букетами й тортом, стояв перед дверима.
Маряна, сяюча, провела його на кухню.
«Мамо, тату, це Левко!»
Батько стиснув йому руку, а Ганна Степанівна, прийнявши квіти, раптом зблідла. Вона замовкла, ніби їй перекрили голос.
«Вибачте, трохи хвилююся», прошепотіла вона.
За обідом спитала:
«Левку, у вас такий незвичайний кулон. Мабуть, родинна річ?»
«Це єдине, що залишилося від матері. Коли мене знайшли, я тримав його в руці».
Ганна Степанівна більше не говорила ні слова. Вона лише перекладала горох по тарілці.
А Василь Іванович з Левком знайшли спільні теми: полювання, рибалка, спорт.
«Гарний хлопчина», сказав він, коли Левко пішов.
«Який він гарний?! раптом закричала Ганна. Ні виховання, ні манери!»
«Ти що? Зовсім зїхала? Що він тобі зробив?» здивувався Василь.
Але жінка була невблаганна. Вона повернулася до доньки: