**Щоденниковий запис**
Зима знову наближається, а я не знаю, як її пережити. Тарифи на газ такі високі, а в мене нема сил рубати дрова.
Моя донька Наталка приїхала на вихідні, щоб закупити мені продукти, і я наважилась запитати: «Чи можу я перезимувати в тебе? Рахунки за газ дуже великі, а я вже не та, щоб колоти дрова». Але вона лише зітхнула: «Де, мамо, у моїй двокімнатній квартирі? Ось коли куплю будинок, тоді й заберу тебе».
Не бажаю нікому такої старості.
Хочу поділитись своїм болем. Я овдовіла дуже рано, мені було лише 26. Чоловік залишив мене з двома малими дітьми сином Тарасом, якому було три роки, і донечкою, що ледве повзала. Я віддала їм усе своє життя. Треба було годувати, одягати, виховувати. Вибору не було тягнула все сама.
Працювала цілий день, а потім поверталась додому прибирати, готувати, копатись у городі. Жила в селі, але грошей ледве вистачало. Сама косила траву, сама колола дрова. Що ще залишалось, коли нема чоловіка?
Діти виросли й поїхали до міста Тарас до Києва, Наталка до Львова.
Поки була здоровішою, ще тримала господарство. Коли приїздили онуки, вони їли свіжі овочі, пили молоко. Я збирала свою пенсію, віддавала їм допомагала, як могла.
Але тепер я стара, ледве пересуваюсь. Зима для мене найважчий час.
Коли Наталка приїхала за покупками, я сподівалась, що вона мене забере. Але вона лише розвела руками: «Де тобі жити в моїй хаті?»
Коли я впала й не змогла піднятись, сусіди подзвонили Тарасу. Він сказав, що дуже зайнятий, що у нього теща хвора, і він не може приїхати.
Попросила сусідів дзвонити моїй сестрі Марії. Вона приїхала того ж дня і забрала мене до себе. Завдяки їй я ще жива.
Минуло кілька місяців, а мої діти так і не знайшли часу для матері.
Коли я була сильною, я їм була потрібна. А тепер вони забули, що у них є мати.
Не бажаю нікому такого. Що я зробила не так? Коли мої діти стали такими байдужими?
Прошу всіх, хто це читає: шануйте батьків. Ніхто у світі не любитиме вас так щиро й безкорисливо, як вони.