Вродила дитину, коли самій уже під п’ятдесят! Ти зовсім розуму позбулася? лаяли мене родичі по телефону.
Мені сорок шість. Місяць тому я народила близнюків хлопчика Тарасика та дівчинку Соломійку. Не передати словами, що я відчуваю, коли дивлюся на них. То щастя, що розриває груди, то радість, що змушує плакати, то тепло, що обіймає зсередини.
Але ні моя матір, ні рідна сестра не прийшли навіть на виписку. Родичі чоловіка так само проігнорували народження наших діточок. Усе через наш вік.
Раніше я й не думала про дітей, чесно. Була молодою, насолоджувалася життям клуби, танці, вечірки. Що ще треба дівчині? Коктелі, залицяння, нічні пригоди. Душа співала від щастя.
Але в двадцять два я зустріла Ярослава. Високий, з бородою, в окулярах справжній красень. І жартував так, що аж сльози з очей. За ним ходили цілі зграї дівчат, але він обрав мене. Це підняло мені настрій адже я його перемогла! У Ярослава була власна хата, машина, сімейна справа. Його батьки володіли кількома крамницями з одягом у місті, заробляли чималі гроші.
Я вже уявила, що знайшла свого лицаря. Він мій квиток у безтурботне майбутнє. Мріяла про весілля: про білу сукню, про медовий місяць десь у Туреччині.
Та для Ярослава це була лише пригода. Я прожила в нього лише місяць, а потім він просто змінив замок і викинув мої речі на подвір’я. Коли я була в салоні і робила манікюр! Єдине, що я від нього почула: “Ми з різних світів, ти мені не пара”. Ніби я не людина, а старий черевик!
Після розставання я занепала духом. Втратила п’ятнадцять кілограмів, ходила, як тінь. Волосся сипалося, доводилося носити перуки. Здоров’я пішло під укіс різке схуднення вдарило по жіночому. Лікарі, операції, ліки, навіть знахарські зілля ніщо не допомогло.
Тому я кинула всі сили на роботу. Завжди любила малювати нігті, тому стала майстринею манікюру. Клієнток було багато, платили добре. Взяла кредит, купила двокімнатну квартиру. Потім накопичила на машину. А в тридцять три відкрила власний салон краси. Зі мною працюють ще дві дівчини.
Два роки тому я зустріла Богдана. Він працював поруч, якось зайшов до салону розміняти тисячу гривень. І я знову закохалася. Ми швидко почали жити разом, оформили шлюб. І, звісно, задумалися про дітей.
Нічого не виходило через вік. Тому я пішла на штучне запліднення. Щодня молилася Богу, аби він подарував мені дитину, щоб я стала найкращою матір’ю.
І Він почув мене. Я народила двох здорових малюків, пологи пройшли легко.
Ти з глузду з’їхала? Які діти в твої роки? Хоч би подумала! кричала мати в трубку.
Боже, у мене скоро онуки будуть, а ти раптом вирішила стати матір’ю? Сестро, це вже смішно! лютувала сестра.
Ніхто з родичів нас не підтримав. Біля пологового чекали лише Богдан та фотограф. Зробили кілька світлин і додому.
Діткам вже місяць. Ні мати, ні сестра не хочуть приходити. Кажуть, що я їх зганьбила перед усіма. Бо “в такому віці” не варто було народжувати.
Але хіба це гріх хотіти родини? Хіба я винна в тому, що шукала щастя?