Коли мені було вже майже пятдесят, я народила дитину. “Що тобі в голову влізло?” докоряли мені рідні по телефону.
Мені сорок шість. Місяць тому на світ зявилися мої двійнята хлопчик Тарасик і дівчинка Соломійка. Як передати те, що я відчуваю, дивлячись на них? Щастя, від якого серце розривається, радість, сльози, ніжність все разом.
Але ні моя матір, ні сестра не прийшли навіть на виписку. Родичі з боку чоловіка теж ігнорували народження наших діточок. І все через наш вік.
Колись я й не думала про дітей. Була молодою, насолоджувалася життям клуби, танці, вечірки. Що ще треба дівчині? Коктейлі, залицяння, безтурботні ночі. Серце співало від щастя.
Але в двадцять два зустріла Ярослава. Високий, з бородою, в окулярах та ще й жартівник. За ним ходили цілі юрби дівчат, але він обрав мене. І знаєте, це додало мені впевненості. У нього була квартира, авто, сімейна справа батьки володіли кількома крамницями з одягом у місті, заробляли непогані гроші.
Я думала, що знайшла свого лицаря. Ярослав мій квиток у безхмарне майбутнє. Мріяла про весілля, про гарну сукню, про медовий місяць у Туреччині.
Але для нього це були лише тимчасові стосунки. Я прожила в його квартирі місяць, а одного разу повернулася з манікюрного салону а замок змінено, а мої речі виставлено за двері. Все, що він сказав: “Ми з різних світів, ти не для мене”. Ніби я не дівчина, а якийсь старий черевик!
Після розставання я закрилася в собі. Втратила пятнадцять кілограмів, ходила, як тінь. Волосся сипалося, доводилося носити перуки. Здоровя підвелося різке схуднення вдарило по жіночому. Була операція, ліки, навіть знахарські зілля але нічого не допомогло.
Тому я вирішила зосередитися на роботі. Завжди любила малювати нігті, тому стала майстринею манікюру. Клієнтів було багато, заробляла непогано. Взяла кредит, купила двокімнатну квартиру, потім і авто. А в тридцять три відкрила власний салон краси. Працюють у мене молоді дівчата.
Два роки тому я зустріла Маряна. Він працював поруч, якось зайшов до мене розміняти тисячу гривень і все, моє серце знову ожило. Ми швидко почали жити разом, одружилися. І, звісно, задумалися про дітей.
Але через вік нічого не виходило. Тому я наважилася на штучне запліднення. Щодня молилася до Бога, благала подарувати мені дитину, обіцяла бути найкращою матірю.
І Він почув мене. Я народила двох здоровеньких малюків, пологи пройшли легко.
“Ти з глузду зїхала? Які діти в твої роки? Хоч би подумала!” кричала мені мати по телефону.
“Боже, у мене скоро онуки будуть, а ти тільки за дитину взялася? Сестро, це ж сміховище!” лаялася сестра.
Жоден із родичів нас не підтримав. Тому біля пологового чекав лише Марян і фотограф. Зробили кілька світлин і додому.
Діткам вже місяць. Ні мати, ні сестра не хочуть нас бачити. Кажуть, що я зганьбила їх перед усім містом, народивши в такому віці.
Але хіба це гріх хотіти свою родину? Хіба я винна, що мріяла про дитину?