Олена стояла біля вікна, спостерігаючи, як густий сніг засипає Чернівці. Розмова з чоловіком добігала кінця звичайний буденний дзвінок, яких були сотні за їхні чотирнадцять років разом. Андрій, як завжди, розповідав про «відрядження» у Тернополі: все гаразд, зустрічі йдуть за планом, повернеться через два дні.
«Добре, любий, бувай», промовила Олена, відводячи телефон від вуха, аби завершити дзвінок. Та раптом щось змусило її завмерти. На тому кінці вона чітко розчула жіночий голос, легкий і молодий:
«Андрійку, йдеш? Ванна вже готова»
Рука Олени застигла в повітрі. Серце на мить зупинилося, а потім закалатало так, ніби хотіло вискочити з грудей. Вона притиснула телефон до вуха ще міцніше, але почула лише короткі гудки Андрій вже поклав слухавку.
Олена повільно опустилася на стілець, відчуваючи, як під нею тремтять коліна. В голові метушливо крутилися думки: «Андрійку Ванна Яка ванна в діловій поїздці?» Память підкинула дивні деталі останніх місяців: части відїзди, дзвінки, які він приймав на балконі, новий запах парфумів у його авто.
Тремтячими пальцями вона відкрила ноутбук. Залишитися в його пошті було легко пароль вона знала ще з часів, коли між ними були довіра. Квитки, бронювання готелю «Номер для молодят» у «Подільському» у центрі Тернополя. На двох.
А потім листування. Маряна. Двадцять пять років, інструкторка з йоги. «Коханий, я більше не можу. Ти ж обіцяв розірвати з нею ще два місяці тому. Скільки ще чекати?»
Олені зробилося погано. Перед очима промайнули спогади: їхнє перше побачення, коли він був звичайним менеджером, а вона бухгалтеркою-початківцем. Вони разом збирали на весілля, живучи в тісній однушці. Раділи дрібним успіхам, підтримували один одного. А тепер він директор філії, вона головна бухгалтерка в тій же фірмі, і між ними прірва глибиною у чотирнадцять років і шириною у двадцять пять років якоїсь Маряни.
У номері готелю Андрій ходив туди-сюди, стискаючи кулаки.
«Навіщо ти це зробила?» його голос дзвенів від злості.
Маряна лежала на ліжку, загорнувшись у халат. Її русяве волосся розсипалося по подушці.
«Та що такого? вона потягнулася, мов кішка. Ти сам казав, що скоро розлучишся.»
«Я вирішу, коли і як це зробити! Ти зрозуміла, що наробила? Олена не дурна, вона все здогадалася!»
«І чудово! Маряна різко сіла. Мені набридло ховатися. Я хочу бути з тобою на людях, знайомитися з твоїми друзями, стати твоєю дружиною!»
«Ти поводишся як дитина», прошипів він.
«А ти як боягуз! вона підскочила. Подивися на мене! Я молода, гарна, можу народити тобі дітей. А вона? Тільки рахує твої гроші?»
Андрій схопив її за плечі: «Не смій так говорити про Олену! Ти нічого не знаєш про нас!»
«Знаю, вирвалася вона. Знаю, що ти нещасливий. Коли ви востаннє були близькі? Коли їздили у відпустку разом?»
Андрій відвернувся до вікна. Десь там, у засніжених Чернівцях, руйнувалося їхнє спільне життя. Чотирнадцять років розсипалися, як пісочний замок, через одну фразу.
Олена сиділа в темряві на кухні, тримаючи холодну чашку кави. На телефоні десятки пропущених дзвінків. Вона не піднімала. Що тут казати? «Любий, я чула, як твоя коханка кличе тебе в душ»?
Память підкидала кадри минулого. Ось він дарує їй обручку в маленькому кафе. Ось вони перевозять речі у свою першу оселю. Ось він тримає її за руку на похоронах мами. Ораз вони святкують його підвищення
А потім робота, кредити, побут
Коли востаннє вони просто говорили по душі? Коли дивилися фільми, обійнявшись? Коли мріяли про майбутнє?
Телефон знову задзвонив. Повідомлення: «Олено, давай поговоримо. Я поясню.»
Що пояснювати? Що вона вже не така гарна? Що загрузла у побуті? Що двадцятипятирічна інструкторка з йоги розуміє його краще?
Олена підійшла до дзеркала. Сорок один рік. Зморшки, сивина, яку вона фарбує. Коли зявилася ця втома в очах? Ця звичка жити за розкладом?
«Андрійку, куди пішов?» Маряна нахмурилася, коли він повернувся після чергової спроби подзвонити дружині.
«Не зараз», він сів у крісло, розпус