Мене звати Оксана. Мені тридцять років, працюю в офісі, і ще недавно вважала своє життя з чоловіком Дмитром та його донькою Соломією «новою родиною», про яку завжди мріяла.
Дмитро на девять років старший за мене. Коли ми познайомились, він був розлучений і сам виховував доньку після того, як його колишня дружина зникла. Соломії тоді було дванадцять жвава, з яскравими очима та несподівано чемною, коли Дмитро вперше представив нас.
«Дуже приємно. Я Соломія. Дякую, що дбаєш про тата».
Її щирість розвіяла мої побоювання. Я готувалась до відчуження, але вона здавалась щасливою, що я поруч.
Я подумала: вона росте без матері. Можливо, я зможу стати для неї рідною.
Через рік Дмитро запропонував мені вийти за нього. Мої батьки вагались хто ж не вагатиметься, коли в чоловіка вже є дитина? але, побачивши мою рішучість, дали благословення. Я вийшла заміж і переїхала до їхньої квартири у Львові.
Спочатку все було добре. Соломія навіть називала мене «мамою». Дмитро був уважним. Ми разом вечеряли, дивились гумористичні шоу. Я думала, що доля складається сама.
Але з часом зявились тріщини.
Одного разу після вечері Соломія залишила брудний посуд на столі й лігла дивитись у телефон.
«Соломіє, прибери за собою. Ти вже велика».
Вона скривилась. «Фу, серйозно? Мамо, ну не можеш сама?»
Я завмерла. «Ні. Тобі вже чотирнадцять. Вчись самостійності».
«Перестань читати нотації! Набридаєш».
Дмитро підтримав її: «Не будь такою строгою, Оксано. Вона ще дитина. Прибери сама».
Я почувала, як кров прилила до обличчя. «Я не хочу бути для неї лише служницею. Я хочу, щоб вона вміла дбати про себе».
Але зерно було кинуте. З того дня Соломія опиралась будь-яким моїм проханням. Дмитро їй потурав. Прибирання, покупки, готування все поступово звалилось на мене.
Коли я намагалась поговорити: «Ми ж родина, давайте робити все разом», Дмитро відмахувався: «Це жіноча робота». А Соломія насміхалась: «Ти погана мати».
Хоча я працювала, вони ставились до мене як до прислуги.
Потім почались проблеми зі школою. Соломія мала вступати до ліцею, але замість підготовки весь день сиділа в телефоні.
«Соломіє, тобі треба вчитись. У ліцеї буде важче».
Вона кривила губи. «Заспокойся. Ти мені не рідна мати».
Дмитро додав: «Не тисни на неї. Вона справиться».
Ми сварились. Чим більше я наполягала, тим холоднішим ставав Дмитро. Іноді він приходив пізно, бурмочучи щось про «роботу». Я почала підозрювати, що він мене уникає.
У домі запахло війною. Я думала про розлучення, але вагалась: а як же мої батьки, які з таким трудом мене благословили?
А потім одного ранку все змінилось.
«Доброго ранку, Соломіє. Сніданок на столі».
Вона пройшла повз мене мовчки.
«Соломіє?»
Нічого.
Вечором я спробувала поговорити з Дмитром. «Слухай, треба обговорити щось із Соломією»
Тиша. Він навіть не повернув голови.
День за днем вони мене ігнорували. Вітання, запитання, спроби розмови нічого. Я стала невидимою. Вони балакали між собою, але варто було мені відкрити рота їхні очі ставали скляними.
Я готувала, прибирала, прала, але навіть «дякую» не чула. На вихідних вони йшли гуляти, залишаючи мене саму в квартирі, яку я колись вважала домом.
Я намагалась і далі готувала улюблені страви, купувала пиво, яке любив Дмитро. Нічого. Тиша давила, немов стіни.
Я плакала в душі, де мене не чули. Чому?
Відповідь прийшла випадково.
Одного вечора я повернулась раніше і почула їхню розмову з вітальні.
Соломія сміялась. «Мама така наївна. Стратегія ігнору працює ідеально. Вона мовчить і все робить».
Дмитро хихотів. «Так. Вона перестала нарікати і досі платить за все. Зручна домогосподарка».
Соломія додала: «Тепер мені треба більше грошей на ліцей. Нехай мама більше працює! Я молода, мені не до прибирання».
Моє серце билося так, ніби хотіло вирватись. Мій чоловік і донька сміялись з того, як легко перетворили мене на служницю.
У грудях спалахнув жар. Я так сильно вкусила губу, що відчула смак крові.
Я б їм цього не пробачила.
Наступного ранку я спробувала ще раз: «Доброго ранку».
Мовчання. Соломія ще й цокнула язиком.
Коли вони пішли, я мовчки зібрала речі. Взяла лише найнеобхідн