Мультимільйонер чекав на Bolt, коли раптом побачив свою колишню, яку не зустрічав шість років. Вона тримала за руки двох дітей вони були схожі на нього, як дві краплі води. Він не був готовий до того, що мало статися далі.
Вони стояли біля тротуару перед книгарнею в центрі міста, носили однакові темно-сині кепки і сміялися з чогось, що було зрозуміло лише їм. Обидва мали піщано-біляве волосся, однакову ямочку на лівій щоці та ту саму невгамовну енергію, якою колись вирізнявся він сам. Їм було років пять-шість ще досить мало, щоб бігати скрізь замість того, щоб спокійно йти.
Додаток Bolt на телефоні Миколи показував, що водій приїде за три хвилини. Він глянув на карту, потім знову на дітей.
І тоді вона вийшла з книгарні.
Оля.
На мить він подумав, що йому здається. Шість років минуло з того холодного листопадового ранку, коли вони розійшлися. На ній був кремовий светр і темні джинси, волосся трохи коротше, але все таке ж мяко-каштанове, яке він памятав. Вона виглядала дорослішою не просто старшою, а мудрішою, спокійнішою, ніби знала себе краще.
І коли вона простягнула руку, щоб взяти дітей за долоні, щось стиснулося у грудях Миколи.
Дзенькнув сповіщення. Дві хвилини.
Він міг просто піти. Сісти в машину, поїхати на зустріч і зробити вигляд, ніби цієї миті не існувало. Але його ноги не рухалися.
Оля помітила його, коли поправляла ремінець рюкзака молодшому. Її очі розширились не від несподіванки, а ніби вона його впізнала, але не була впевнена, як реагувати.
Миколо, обережно промовила вона.
Олю. Горло раптом пересохло. Привіт.
Діти дивилися на нього з цікавістю. Старший нахилив голову. Мам, хто це?
*Мам.*
Це слово вдарило його сильніше, ніж він міг очікувати.
Це… старий друг, відповіла Оля не одразу. Миколо, це мої сини, Ярик і Данило.
Обидва помахали йому. У Ярика, старшого, були точно такі ж очі, як у Миколи сірі з тонким зеленим кільцем. Данило ж успадкував його ніс. Він намагався переконати себе, що це лише збіг, але схожість була занадто вражаючою.
Гарні хлопці, сказав він твердішим голосом, ніж відчував.
Дякую. Оля посміхнулася, але очі залишилися серйозними.
Тиша. Довга, напружена, насичена шістьма роками несказаного.
То… ти тут живеш? спитав Микола, не стільки через цікавість, скільки щоб затримати її.
Недалеко. Повернулися рік тому.
На екрані телефона водій Bolt уже повертав у вулицю.
Микола вагався. Він хотів запитати про дітей, про їхнього батька. Але востаннє, коли вони розмовляли, це він поклав крапку. Тоді він був зациклений на бізнесі, переконаний, що кохання й амбіції несумісні. Тепер, коли в нього були мільйони й розкішна квартира, але нікого, хто б чекав вдома, цей вибір здавався не таким вже й очевидним.
Дітей відволік пройшовший повз пес, і на мить Микола залишився з Олею наодинці.
Вони виглядають… він запнувся. Щасливими. Це добре.
Так, тихо відповіла вона. Ми… справилися.
Він кивнув, хоча частина його горіла від бажання запитати більше.
Bolt підїхав до тротуару. Водій відкрив вікно. Микола?
Він подивився на машину, потім на Олю. Вона знову тримала дітей за руки, готова йти.
Було приємно тебе побачити, сказав він.
Мені теж. Вона стиснула телефон у долоні.
Микола сів у машину, але, коли вони відїжджали, обернувся. Діти дивилися на авто, і куток губи Данила такий самий, як на старих родинних фото стиснув йому серце.
Він не знав, що ця випадкова зустріч розкриє правду, яка переверне останні шість років його життя.
**Друга частина Правда**
Микола не планував більше бачити Олю. Але життя, з усіма його хаосом і несподіванками, звичайно, не збиралося зважати на його плани.
Через три дні, виходячи з кавярні, він почув, як хтось кличе його. Оля стояла на іншій стороні вулиці з пакетом у руках. Дітей не було.
У тебе є хвилина? запитала вона.
Вони сіли на лавку у парку, без зайвих слів.
Мені треба пояснити, почала вона. Про дітей.
Микола підготувався. Олю, ти не зобовязана…
Вони твої, Миколо.
Слова вдарили його, наче кулаком у груди. На мить він перестав чути все, крім віддаленого гудіння міста.
Він заплющив очі. Я… що?
Після нашого розставання я дізналася, що вагітна. Пробувала додзвонитися, але твій номер не працював. Написала листа не отримала відповіді. Тоді я подумала, що ти й так дав зрозуміти: не хочеш такого життя.
Микола дивився на неї. Я нічого не отримав. Ні дзвінків, ні листів.
Я писала на твою роб