Солоні вітри грали з волоссям Маріни, коли вона, примруживши очі від сонця, наносила новий мазок пензлем на полотно.
Блакить мяко зливалася в індиго, створюючи той унікальний відтінок моря на межі сутінків близький, але недосяжний, ніби намагаєшся втримати світло в долонях.
Їй було вже двадцять, але море залишалося для неї таємницею секретом, який кликав і надихав.
Ганна підійшла тихо, як тінь, і притулила підборіддя до плеча доньки, вдихаючи знайомий запах фарб, змішаний із морським бризом. Він пахнув стиглими персиками і затишком рідного дому.
Занадто темно, промовила лагідно, без докору, лише з ніжною тривогою. Сьогодні море спокійне.
Маріна ледве посміхнулася, не відводячи погляду від полотна.
Я не море малюю. Я малюю звук, який був у моїх спогадах.
Ганна ніжно провела рукою по її волоссю. Пятнадцять років минуло з того дня, коли вона з Віктором знайшли дівчинку на пляжі мокру, перелякану, з очима, наче відблиск бурі. Дівчинку, яка не памятала ні свого імені, ні минулого, ні того, як опинилася тут, викинута хвилями, як уламок човна.
Вони назвали її Маріною. Імя приросло. Стало частиною її душі.
Вони чекали. Тиждень, місяць, рік. Розклеювали оголошення, повідомляли поліцію, розпитували кожного. Але ніхто не шукав дівчинку з світлим волоссям і очима, наче гроза.
Здавалося, море просто забуло її тут.
Тато повернувся із зловом, сказала Ганна, показуючи на будинок. Каже, камбала сама в сіті опинилася.
Віктор уже колупався біля мангалу, його сміх лунав у дворі. Він любив Маріну не лише як доньку, а як дар, який море повернуло йому, забравши колись дитячу мрію.
Їхнє життя текло тихо, як струмок серед прибережних скель. Літо город, вечері на ґанку під спів цвіркунів. Зима лагодження сітей, тепла кахля, Маріна, що читала вголос, переносячи їх у далекі світи.
Були й свари через забуті квіти, через молодого лікаря, через різні мрії. Віктор хотів, щоб вона залишилася, Ганна таємно відкладала гроші на мистецьку школу. Вона знала талант Маріни не мав застрягти у селі.
Але всі непорозуміння розвіювалися, коли вони знову сідали за один стіл.
Маріна поклала пензель і обернулася до матері.
Мамо ти коли-небудь жалкувала?
Ганна довго дивилася на неї. В її очах був і страх тих перших днів і безмежна любов.
Жодної секунди, моя дитино. Жодної.
Вона обійняла її міцно, вдихаючи запах олії та солі. У цю мить їй здалося, що весь їхній світ будинок, сад, ця донька такий же тендітний, як полотно. І вона була готова захистити його від будь-якої бурі.
Ідею конкурсу «Таланти нашого краю» запропонував Віктор. Він стукнув пальцем по газеті:
Ось, Маріно. Твоя нагода. Покажи їм, на що ти здатна.
Спочатку Маріна відмовилася. Виставляти свої почуття на очах у всіх це ніби роздягнутися перед натовпом. Але Ганна подивилася на неї з іскоркою надії в очах.
Спробуй. Хоч би для нас.
І Маріна здалася.
Вона не виходила зі своєї майстерні цілий тиждень. А потім, у глибині ночі, прийшло натхнення.
Вона малювала не те, що бачила. Вона малювала те, що відчувала.
Дві пари рук. Грубі долоні Віктора, що тримають ніжн