Щасливе дитинство Колі закінчилося у пять років. Одного разу батьки не прийшли забрати його з дитсадка. Усіх дітей уже розібрали, а хлопчик сидів за столом і малював себе, маму й тата. Вихователька поглядала на нього й чомусь постійно витирала щоки. Потім підійшла, схопила на руки, міцно притиснула до себе й сказала:
Щоб не сталося, ти не маєш боятися, Колюню. Тепер ти мусиш бути сильним. Зрозумів мене? Зрозумів, малюку?
Я хочу до мами, прошепотів у відповідь хлопчик.
Зараз прийдуть тітка й дядько. Ти підеш з ними, Колюню. Там буде багато інших діток, тільки не плач.
І вона притулилася до нього своїм мокрим обличчям.
Потім його взяли за руку й повели до машини. На запитання: «Коли його віддадуть мамі» відповіли, що мама з татом далеко й сьогодні не зможуть прийти за ним. Колю поселили у спільній кімнаті з такими ж, як він, хлопцями. Але батьки не прийшли ні завтра, ні післязавтра. Хлопчик дуже сумував і плакав по ночах, через що в нього піднялася температура.
Лише тітка у білому халаті поговорила з ним серйозно після одужання. Вона сказала, що його батьки тепер дуже далеко на небі. І не можуть звідти спуститися. Але вони завжди поруч, дивляться на нього, все про нього знають, тому він має гарно себе вести й не хворіти, щоб вони не сумували.
Але Коля не повірив. Він дивився на небо й не бачив там нікого, окрім птахів і хмар. Тоді він вирішив, що знайде їх за будь-яку ціну.
Спочатку він уважно досліджував подвіря під час прогулянок. Нарешті знайшов невелику дірку за кущем. Там були вигнуті прути паркану, але пролізти він міг лише наполовину. Тоді хлопчик почав рити підкоп. Повільно справа рухалася земля була пухка, з піском. Незабаром знизу, де проміжок між прутами був найбільшим, зявився хід.
Коля проліз крізь нього й опинився на волі. З усіх ніг кинувся він геть від ненависного притулку (так його, здається, називали інші хлопці). Але міста він не знав і незаб