Костю, ти в розумі? Гадаєш, я за гроші тебе до себе запрошую? Мені тебе шкода, ось і все.
Костько сидів у візку й дивився крізь запотелі вікна на сніг. Лікарняна палата виходила у тихий двір, де стояв невеличкий сквер із лавками, але взимку там майже ніхто не гуляв.
До того ж він залишився один. Тиждень тому його сусіда, веселого хлопця Ярика Бойка, виписали, і тепер Костькові було сумніше.
Ярик був душою компанії студент театрального, що вмів розповідати історії так, ніби грає у виставі. З ним нудьгувати було неможливо. До того ж його мати щодня приносила домашні пампушки, фрукти й солодощі, якими він ділився з Костьком.
А тепер у палаті стало порожньо. Костько почувався так, ніби його покинули у цьому світі наодинці.
Його сумні думки перервала медсестра. Але це була не молода й усміхнена Оксана, а сувора Людмила Федорівна. За два місяці в лікарні Костько ніколи не бачив її усмішки.
Ну що, розсівся? Лягай! голос її був різким, але знайомим.
Костько послухняно перекотився до ліжка. Вона вправно перевернула його, і він навіть не відчув уколу.
«Скільки їй років? думав він, спостерігаючи, як вона шукає вену. Мабуть, працює через маленьку пенсію. Тому й зла».
Готово. Лікар був сьогодні? поспитала вона, збираючись йти.
Ні. Може, пізніше зайде
Тоді чекай. І біля вікна не сиди продує, і так худий, як щепка, сказала вона і вийшла.
Костько хотів образитися, але не міг. У її словах, крім звичної грубості, була щось ніжне.
Він був сиротою. Батьки загинули у пожежі, коли йому було чотири. Мати встигла викинути його у сніг, перш ніж дах обвалився. Від неї йому дісталися зелені очі й мрійливість, а від батька зріст і хист до математики.
Родичі не забрали його, і хлопець опинився у дитбудинку. Памятав лише уривки: свято у селі, батько на плечах, рудий кіт Барсик
У вісімнадцять держава дала йому кімнату в гуртожитку. Життя навчило його самотності, але інколи він дивився на дітей із батьками і серце німіло.
Після школи він хотів вступити до університету, але не вистачило балів. Зате у технікумі йому сподобалося. Однак з одногрупниками не склалося вони були занадто галасливі, а він тихий.
А два місяці тому він послизнувся в підземному переході і зламав обидві ноги. Переломи довго не загоювалися, але тепер лікар сказав:
Костьку, твої кістки врешті зрослися. Через кілька тижнів поставимо тебе на ноги. Але поки живи в мене.
Костько остовпів.
Я не можу, пробурмотів він.
Чому? У мене вдома дві сходинки легко. І кімната вільна.
Він вагався. Але куди йти? В гуртожиток без ліфта?
Добре, зітхнув він.
То йдемо.
Перші дні Костько соромився. Але Людмила Федорівна казала:
Не бійся просити. Ти не в гостях.
Йому подобалося тут: сніг за вікном, тріск печі, запах борщу.
Минули тижні. Він почав ходити, але не хотів покидати цей будинок.
Одного разу, коли він збирав речі, Людмила Федорівна стояла на порозі й плакала.
Залишись, Костьку, прошепотіла вона.
І він залишився.
А через кілька років вона сиділа на його весіллі як мати. І коли народилася донька, вона взяла онуку на руки й засміялася.
Бо родина це не лише кров. Іноді вона знаходить тебе сама.