Отакої, життя інколи підкидає такі сюрпризи! Моя історія почалася серед ночі, коли я спав, а моя подруга Олеся питала мене про всяке, а я їй уві сні відповідав.
Одного разу вона й питає: «Що тобі більше подобається Lamborghini чи якийсь інший крутий авто?» А я невиразно буркнув: «Сопілка». Зранку вона мені розповіла, і ця маленька нічна розмова змінила все.
Завжди обожнював Океана Ельзи та Скрябіна, рок був моєю кровю. Але гітара ні, не моє. Музика в душі була, але потрібен був інструмент, який би передавав мої почуття. І раптом згадав: «А чому не сопілка?» Ніби дивно, але серце якось відразу відгукнулось.
Після того все пішло по-новому. Почав вчитися грати, ходив на майстер-класи, навіть у Львівській консерваторії трохи навчався. Музика стала моїм усім. Виступав разом із Тарасом Чубаєм та Святославом Вакарчуком це були неймовірні моменти. Тоді й зрозумів: музика це не просто ноти, а мова, яку розуміє кожен.
Але останні роки я граю переважно на вулицях Львова. Зараз я один із небагатьох вуличних музикантів у нашій країні. Колись люди зупинялися, слухали, кидали гривні у футляр. Тепер більшість просто йдуть далі, навіть не глянувши. Але я не здаюся. Граю, бо музика це і є життя.
Мені вже 72, а я все одно виходжу зі своєю сопілкою на вулицю, навіть коли там +2 і дощить. Здавалося б, важко, але я відчуваю справжню гармонію. Музика дає мені силу, а ті небагаті, хто на секунду зупиняється, натхнення. Кожен звук це частинка моєї душі, яку я віддаю людям, навіть якщо вони цього не помічають.
Музика, особливо сопілка, навчила мене терпінню, дисципліні і бути справжнім. Коли граєш на вулиці немає сцени, ніяких софітів, лише ти, інструмент і місто. Але в цій простоті є щось святе: справжній звязок з людьми, без фальшу. Це нагадує, що музика не про оплески, а про те, щоб хоча б на хвилину зігріти чиєсь серце.
Часто згадую ту ніч, коли промимрив уві сні про сопілку. Хто б подумав, що одне слово змінить все? Воно відкрило мені новий шлях, подарувало тисячі радісних моментів і зустрічей з чудовими людьми.
Можливо, життя не в тому, що в тебе є, а в тому, що ти робиш. Іноді відповідь приходить так несподівано через сон, через маленький знак, через людей, які тебе розуміють. Моя історія про сопілку це історія про пристрасть, про те, що ніколи не пізно йти за своїм покликанням.
Світ змінюється, люди поспішають, але музика лишається. Вона обєднує, лікує, надихає. Я щасливий, що можу грати, що можу виходити на вулицю, навіть у холод, і відчувати, як моя музика торкається хоч когось. Бо музика це життя. І поки я можу видихати мелодії через сопілку, я живий, повний сили і радості.