Сьогодні до мене завітала жінка, яку я не бачила вже років пять. Тетяна Миронівна. У нас у Вишневому її за очі кликали «паніматірю». Не через чоловіка-військового, а через її гордовиту вдачу, гострий, ніж скальпель, погляд і гординю, якої вистачило б, щоб три рази обнести наше село, як тином. Ходила вона завжди з прямою спиною, підборіддям угору, ніби ступала не по нашій сільській багнюці, а по палацовому паркету. І ні з ким особливо не водилась кивне через плече, і вся розмова.
А тепер стоїть на порозі мого медпункту. Не своя. Спина, звичайно, пряма, звичка, але в очах така затравлена туга. Хустку яскраву на самі брови натягла, ніби хоче сховатися. Мовчить, не рішається переступити поріг.
Заходь, Миронівно, кажу ласкаво. Чого в сінях холод розводиш? Бачу, не за цитрамоном прийшла.
Вона зайшла, присіла на табуретку біля печі, руки на колінах склала. Руки в неї завжди були доглянуті, а тепер шкіра суха, в тріщинках, пальці дрібно-дрібно тремтять. Мовчить. А я й не поспішаю. Налила їй чаю з мятою та липою. Поставила перед нею.
Пий, кажу. Душу зігрієш.
Вона взяла чашку, а в очах у неї сльози заблищали. Не покотилися, ні, гордість не пустила, а так і стояли, ніж вода у криниці.
Зовсім я одна, Марічко, видихнула вона нарешті, і голос був чужий, надламаний. Сил уже не маю. Руку от торік підвернула, не зламала, слава Богу, але болить, лиха година, ані дров принести, ані води. А спину так ломить, що ані зітхнути, ані охнути.
І полилася її скарга, як струмок весняний, каламутний та гіркий. А я сиджу, слухаю, киваю, а сама бачу не теперішню біду, а те, що було пять років тому. Згадую, як у її хаті, самій охайній у селі, лунав сміх. Єдиний син, Андрій, красень і робітник, привіз наречену. Оленку.
Дівчина була тихий янгол. Андрій її з міста привіз. Очі ясні, довірливі. Коса русява, товстення. Руки до всякої роботи звиклі, хоч і тонкі. За що вона Андрієві сподобалася зрозуміло. А чому Тетяні не вгодила цього ніхто в селі не зрозумів.
Та не вгодила, і все. З першого дня Миронівна її їсти почала. Не так сидить, не так дивиться. Борщ у неї, бач, недостатньо червоний, а підлога недостатньо чисто вимита. Компот зварить «цукру перевела, марнотратниця». Городину прополе «усю кропиву на щі вирвала, безрука».
Андрій спершу заступався, а потім зівяв. Він же маменькин синок був, все життя під її крилом. Кидався між ними, як осиновий лист під вітром. А Оленка мовчала. Тільки худнула та блідла з кожним днем. Я її якось біля криниці зустріла, дивлюся а в неї очі на мокрому місці.
Чого ж ти, доню, питаю, терпиш?
А вона мені так гірко усміхнулася:
А куди ж я подінуся, тіто Марічко? Люблю його. Може, звикне вона до мене, змилується
Не змилувалася. Останньою краплею стала вишита скатертина, яку ще мати Тетяни робила. Оленка її необачно випрала, і візерунок трохи полиняв. Ох, що тоді було Крик стояв на всю вулицю.
Тієї ж ночі Оля й пішла. Тихо, без слів. Андрій зранку, як з ланцюга зірвався, іскав її, а потім прийшов до матері, очі сухі, страшні.
Це ти, мамо, лише сказав. Ти моє щастя згубила.
І теж поїхав. За чутками, знайшов свою Олю у місті, одружилися, донечка в них народилася. А до матері ні кроку. Ні звісточки, ні дзвінка. Ніби відрубало.
Тетяна спершу хорохорилася. «І слава Богу, казала сусідкам. Не потрібна мені така невістка, а й син, мабуть, не син, коли проміняв матір на спідницю». А сама враз постаріла, осунулася. У своїй охайній, чистій, як операційна, хаті лишилася сама-насамоті. І ось тепер сидить переді мною, і вся її гордість, вся паніматірська стать, злетіла, як лушпиння з цибулини. Залишилася лише стара, хвора, самотня жінка. Бумеранг же вже не зі зла летить, він просто по колу ходить і повертається туди, звідки його запустили.
І нікому я не потрібна, Марічко, шепоче вона, а по щоках повзе перша, скупа сльоза. Хоч у петлю лізь.
Гріх таке казати, Миронівно, відповідаю суворо, а саму жалость душить. Життя дано, щоб жити, а не щоб у петлю. Давай я тобі укол зроблю, спину відпустить. А там побачимо.
Зробила укол, натерла їй спину пахучею маззю. Вона ніби пожвавішала, плечі розпрямила.
Дякую тобі, Марічко, каже. Не сподівалася я від когось доброти діждатися.
Пішла вона, а в мені на серці камінь. Лікую я, але є хвороби, від яких нема ні таблеток, ні уколів. Хвороба ця самотність.