Того дня до мене прийшла жінка, яку я вже пять років не бачила на своєму порозі. Тетяна Миколаївна. У нас у Вересневому її за очі називали «пані-полковницею». Не через чоловіка-військового, ні, а через її стать, через гострий, ніж скальпеля, погляд, та гордість, якою можна було б огородити наше село тричі, як парканом. Ходила завжди з прямою спиною, підборіддям догори, ніби ступала не по нашій сільській бруді, а по палацовому паркету. І ні з ким особливо не водилася кивне через плече, і вся розмова.
А тепер стоїть на порозі мого медпункту. Не своя. Спина, звичайно, пряма за звичкою, але в очах така затравлена туга. Хустку свою кольорову на самі брови натягла, ніби ховається. Мнеться, не рішається переступити поріг.
Заходь, Миколаївно, кажу їй лагідно. Чого в сінях холод розводиш? Бачу, не за аспірином прийшла.
Вона увійшла, на табуретку біля печі сіла, руки на коліна поклала. Руки в неї завжди доглянуті були, а тепер дивлюся шкіра суха, в тріщинках, пальці дріжать дрібно-дрібно. Мовчить. А я й не підганяю. Налила їй чаю свого, з мятою та липою. Поставила перед нею на стіл.
Пий, кажу. Душу зігрієш.
Вона взяла чашку, а в очах у неї сльози заблищали. Не покотилися, ні, гордість не пустила, а так і стояли, ніби вода у криниці.
Зовсім я одна, Степанівно, видихнула вона нарешті, і голос у неї був чужий, надламаний. Сил моїх нема. Руку от недавно потягла, не зламала, слава Богу, але болить, лихо її бери, ні дров принести, ні води. А спину ломить так, що ані зітхнути, ані охнути.
І потекла її скарга, як струмок весняний, каламутний та гіркий. А я сиджу, слухаю, киваю, а сама бачу не теперішню її біду, а те, що було пять років тому. Згадую, як у її хаті, самій охайній у селі, лунав сміх. Її син єдиний, Олесь, красень та робітник, привів наречену. Оленку.
Дівчина була тихий янгол. Олесь із міста її привіз. Очі ясні, довірливі. Коса русява, товста. Руки до будь-якої роботи звиклі, хоч і тонкі. За що вона Олесеві сподобалася зрозуміло. А от чому Тетяні не догодила цього ніхто в селі не міг зрозуміти.
А не догодила, і все. Від першого дня Миколаївна її поїдом стала їсти. Не так сидить, не так дивиться. Борщ у неї, бач, недостатньо червоний, а підлога недостатньо чисто вимита. Компот зварить «цукру перевела, марнотратниця». Городик прополе «всі кропиви для щей повиривала, безрука».
Олесь спершу заступався, а потім здався. Він же мамочкин синок був, все життя під її крилом. Метушився між ними, як осиковий листок на вітрі. А Оленка мовчала. Тільки худнула та блідла з кожним днем. Я її якось біля криниці зустріла, дивлюся а в неї очі на мокрому місці.
Що ж ти, доню, питаю, терпиш?
А вона мені усміхнулася так гірко:
А куди ж мені дітися, тіто Варю? Люблю його. Може, звикне вона до мене, змилується
Не змилувалася. Останньою краплею стала стара вишита скатертина, яку ще мати Тетяни робила. Оленка її необачно постирала, і трішки вигорі