Буває, що доля дарує нам несподівані дари. Моя історія почалася вночі, коли я спав, а моя вірна подруга Марія Коваленко ставила мені питання, на які я відповідав уві сні. Одного разу вона запитала: «Що б ти найбільше бажав «Мерседес» чи інше розкішне авто?» Я лише пробурмотів: «Сопілку». Наступного дня вона розповіла про це, і ця, здавалося б, дрібничка назавжди змінила мою долю.
Я завжди захоплювався Володимиром Івасюком та гуртом «Воплі Відоплясова», і рок-музика була моєю любовю. Та гітара так і не стала моєю. Музика була важливою, але інструмент мав відчуватися частиною душі. І тоді я подумав: «Чому б не сопілка?» Це було несподівано, але ніби все впало на свої місця.
З того часу все пішло інакше. Я почав грати, відвідував майстер-класи у Львівській консерваторії. Музика стала моїм покликанням. Мені пощастило виступати з такими майстрами, як Віктор Морозов та Олексій Козлов. Ці зустрічі навчили мене, що музика це не просто ноти, а мова, яку розуміє кожне серце.
Останні роки я граю на вулицях Києва, виконуючи свої мелодії для перехожих. Сьогодні я один із останніх кобзарів у місті. Колись люди зупинялися, слухали, дякували, кидали гривні. Тепер більшість іде далі, наче мене немає. Але це мене не зупиняє. Я граю, бо музика це саме життя.
У 72 роки я досі виходжу з сопілкою на Поділ, навіть коли за вікном лише пять градусів тепла. Здавалося б, важко, але я відчуваю гармонію: музика дає мені силу, а миттєві слухачі серед перехожих натхнення. Кожен звук це частина моєї душі, яку я віддаю людям, навіть якщо вони цього не усвідомлюють.
Музика, особливо сопілка, навчила мене терпінню, вірності та щирості. Коли граєш на вулиці, немає сцени чи яскравих вогнів лише ти, інструмент і міський гомін. І в цій простоті справжня краса: чесний діалог без масок. Вона нагадує, що сенс музики не в грошах чи славі, а в тому, щоб на мить зупинити час, торкнутися серця.
Я часто згадую ту ніч, коли уві сні прошептав про сопілку. Хто б знав, що одне слово змінить все? Воно відкрило мені новий шлях, подарувало безліч радості та зустрічей з чудовими людьми.
Може, головне у житті не те, що маєш, а те, що робиш. Іноді відповідь приходить несподівано: через сон, через маленький знак, через тих, хто розуміє. Моя історія про пристрасть, про те, що ніколи не пізно йти за своїм покликанням.
І хоч світ змінюється, а люди все рідше зупиняються послухати, музика залишається. Вона здатна обєднувати, зцілювати, надихати. Я щасливий, що можу грати, виходити на холодні вулиці й бачити, як моя сопілка торкається чиїхось думок. Бо музика це життя, і поки я можу дихати разом із нею, я почуваюся живим і повним світла.