О, дорогі мої, який же той день був Сірий, мокрий, немов саме небо знало, що в Вишневим Городку трапляється щось недобре. Я з вікна своєї лікарні дивлюся, а в грудях у мене неначе камінь лежить, важкий і холодний.
Усе село наше, здавалося, завмерло. Собаки не брешуть, діти сховалися, навіть невгамовний півень дядька Тараса і той замовк. Усі дивилися в один бік на хату Олени Микитівни, нашої баби Лени.
А біля її хвіртки стоїть машина, міська, чужа. Блищить, наче свіжий наріз на тілі нашого села.
Вивозив її Василь, син єдиний, свою матір. До будинку для літніх.
Приїхав він за три дні до цього, гладкий, пахнучий дорогим парфумом, а не рідною землею. До мене зайшов першим, ніби за порадою, а насправді шукав виправдання.
Оксано Петрівно, ви ж самі бачите, говорив він, дивлячись не на мене, а кудись у бік, на полицю з ліками. Мамі потрібен догляд. Професійний. А я що? Робота, постійні розїзди. Тут серце, там суглоби Їй там буде краще. Лікарі, догляд
Я мовчала, лише дивилася на його руки. Чисті, з доглянутими нігтями. Цими руками він у дитинстві хапався за поділ Олени, коли вона витягала його з річки, синього від холоду. Цими руками він брав пиріжки, які вона пекла, не жаліючи останньої ложки олії. А тепер цими руками він підписав її долю.
Василю, кажу тихо, а голос тремтить, ніби не мій. Будинок для літніх це не дім. Це казенна кімната. Стіни там чужі.
Але ж там спеціалісти! він майже скрикнув, немов сам себе переконував. А що тут? Ви одна на все село. А якщо вночі стане зле?
А я собі думаю:
«А тут, Василю, стіни рідні, які лікують. Тут хвіртка скрипить так, як скрипіла сорок років. Тут вишня під вікном, яку твій батько садив. Хіба це не ліки?»
Але вголос нічого не сказала. Що казати, коли людина вже все вирішила? Він поїхав, а я пішла до Олени.
Вона сиділа на своїй лавці біля ганку, пряма, як стріла, тільки руки на колінах тремтіли, наче в холоді. Не плакала. Очі сухі, дивилися кудись далеко, на річку.
Побачила мене, спробувала посміхнутися, а вийшло так, ніби вона не посміхнулася, а гірчиці в рот поклала.
Ось, Петрівно, каже, а голос тихий, як шепіт трави. Приїхав син Забирає.
Я сіла поруч. Взяла її руку холодну, жорстку. Скільки ж ці руки зробили за життя І грядки копали, і білизну прали, і Василя свого обіймали.
Може, ще поговорити з ним, Лено? шепчу я.
Вона головою похитала.
Не треба. Він вирішив. Йому так легше. Він не зі зла, Петрівно. Він думає, що так краще.
І від цієї її тихої мудрості в мене серце розривалося. Не кричала, не ламала руки, не проклинала. Прийняла, як приймала все життя і посуху, і дощі, і втрату чоловіка, а тепер і це.
Ввечері перед відїздом я знову зайшла до неї. Вона вже зібрала вузлик.
Смішно сказати, що там було. Фото чоловіка, хустка, що я їй подарувала, та маленька ікона. Все життя у ситцевому мішечку.
Будинок був прибраний, підлога вимита. Пахло чебрецем і чомусь холодним попелом. Вона сиділа за столом, на якому стояли дві чашки та блюдце з варенням.
Сідай, кивнула вона. Чаю випємо. Востаннє.
Ми сиділи мовчки. Цокав годинник на стіні раз, два, раз, два Відмірював останні хвилини її життя тут.
І в цьому мовчанні було більше болю, ніж у будь-якому крику. Це було прощання. З кожною тріщинкою на стіні, з кожною дошкою підлоги, із запахом герані на підвіконні.
Потім вона встала, підійшла до скрині, дістала згорток білої тканини. Простягла мені.
Візьми, Петрівно. Це скатертина. Ще моя мати вишивала. Нехай у тебе буде.
Я розгорнула. На білому полотні сині волошки, червоні маки. Край обшитий вишивкою. У мене перехопило подих.
Лено, навіщо?.. Забери Не рви мені душу. Нехай вона тут на тебе чекає. Вона дочекається.
Вона тільки подивилася на мене своїми блідими очима, в яких стояла така туга, що я зрозуміла вона не вірить.
І ось настав той день. Василь метушився, клав її речі в багажник. Олена вийшла на ганок у своїй найкращій сукні, в тій самій хустці. Сусідки, хто сміливіші, вийшли за ворота. Стояли, витирали сльози кінцями фартухів.
Вона оглянула всіх. Кожну хату, кожне дерево. Потім подивилася на мене. І в її очах я побачила питання: «За що?» І прохання: «Не забудьте».
Вона сіла у машину. Гордо, не озираючись. Тільки коли авто рушило і підняло хмару пилу, я побачила в задньому склі її обличчя.
І по щоці котилася одна сльоза. Машина зникла за поворотом, а ми ще довго стояли, дивлячись,