А ти, мабуть, сучасних дітей не розумієш!
Добридень, Олено, бачу, у городі копошишся, от і зайшла привітатися, Марія Степанівна стояла біля хвіртки, переступаючи з ноги на ногу.
З Оленою Михайлівною вони мешкали у протилежних кінцях села. Марія з чоловіком Іваном жили біля ставка, а Олена ближче до гаю.
Раніше вони рідко бачились, адже кругом було повно сусідів. Та тепер у всіх онуки вже дорослі. А цього літа до Марії з чоловіком мали приїхати онуки Ярослав і Богдан на цілий місяць. Кажуть, що хлопцям набридло міське життя.
Колись родина сина жила заможніше, тож відпочивали за кордоном. Тепер обставини змінилися, і згадали, що є батьки у селі біля води. Вирішили не на вихідні, як звикли, а на довше хлопців привезти.
Тільки, мамо, вони не завжди ладнають, попередив син Андрій. Ярослав у свої тринадцять уявляє себе дорослим, а Богдан не хоче йому підкорятися, постійно сварки!
Та годі, хіба ми з онуками не впораємось? Привози, владнаємо, весело відповіла Марія. Але, поклавши слухавку, задумалась діти тепер інші. До них і підступи важко знайти. Раніше привозили лише малих, а тепер Раптом вони не знайдуть спільної мови?
Іван у неї чоловік суворий, непослуху не терпить. А конфлікти нікому не потрібні.
Тому Марія вирішила підстрахуватися зайти до Олени, адже в неї теж онуки такого ж віку бувають.
Вона памятала з власного досвіду: дітей треба зайняти справою. Тоді й проблем буде менше, якщо знайдуть спільну мову.
Заходь, Маріє! побачила сусідку Олена Михайлівна. З якою справою?
Ось онуків нам на місяць привезуть, а в тебе, здається, хлопці такого ж віку? Познайомимо їх, якщо подружаться, і нам легше буде, запропонувала Марія Степанівна.
Та ти, мабуть, сучасних дітей не розумієш! засміялася Олена. Не боїшся їх надовго брати? Мої онуки мене так вивели, що дід мій ледь не відправив їх додому. Та якщо вже погодилась приводь, познайомлю. Що ж робити вони ж наші кровинки!
На вихідні приїхав син Андрій з дружиною Наталею та синами Ярославом і Богданом.
Хлопці підросли, було видно, що раді бабусі й діду. І у Марії Степанівни полегшало на серці.
Що там Олена лякала? В неї, мабуть, діти невиховані, а ось у неї які гарні хлопці! І в школі в них усе добре, немає про що хвилюватись.
Мамо, якщо щось дзвони, я з ними поговорю, сказав Андрій перед відїздом. Але Марія впевнено махнула рукою: Та годі, сину, хіба ми не знаємо, як з дітьми поводитись?
Ввечері Ярослав і Богдан довго не вгамовувались. Їх поклали у колишній кімнаті Андрія, але через зміну обстановки хлопці не могли заснути. Гучно розмовляли, а їхній галас дратував діда Івана.
Навіщо ти, Маріє, погодилась? Не потребували вони нашого села, а тепер ось!
Втім, вранці онуків не добудишся.
Уже обід наближався, а вони спали!
Бабусю, дай поспати ще, бурмотів старший Ярослав.
А молодший Богдан навіть не відгукнувся спав міцним сном.
Та скільки ж можна?! роздратувалась Марія Степанівна.
А потім помітила щось на підлозі. Придивилась і аж руки сплеснула.
Телефони!
То ви що, грали до пізньої ночі? Та не можна ж так! Заберу їх, ось і все!
Ярослав миттєво схопився.
Віддай, це не твоє! Мама дозволяє!
Зараз їй подзвоню і запитаю, що вона дозволяє! відрізала Марія.
Хлопець надувся, вийшов, грюкнув дверима й кинув: Ну і дзвони!
Години дві не виходили. Дід Іван вже збирався йти розбиратися що за бойкот у перший же день? Але хлопці зявились, обидва насуплені:
Ми каші не хочемо, дай нагетси або бутерброди.
Отак?! Каша не по нутру ходіть голодні, розсердився Іван Степанович. А ліжка застелили? Зараз подивлюсь, що там у вас! Звідки чіпси та цукерки у ліжках? І нічого не прибрано? Спочатку заробите, тоді й їстимете! Збирайте сміття, застеляйте постелі!
Нам голодним не можна! Богдан грізно подивився на діда. Ви злі!
Дід ледь не вибухнув, але Марія втрутилась: Ну добре, покажу, як ліжко застеляти, а завтра самі, добре? А бутерброди після каші. Угода?
Балуєш їх, треба жорсткіше, бурчав Іван. Ось які гордовиті, а совісті нуль!
З онуками Олени Ярослав і Б