Колись давно, у старому київському провулку, біля розваленого будинку, він знайшов його. Великий, знесилений пес, шарпався біля смітників у пошуках їжі. Раптом помітив маленьке сіре кошеня, що повзало брудним асфальтом, голосно благаючи про допомогу.
Пес був такий брудний, що важко було зрозуміти, чи він рудий, чи просто вкритий пилом. Він нахмурився, коли кошеня, побачивши його, радісно пискнуло і поповзло назустріч.
“От лихо!” подумав пес. “Ще й цього мені не вистачало. Геть звідси! Де ж твоя мати?”
Він спробував відштовхнути настирливого малятка лапою, але той учепився за нього, притиснувся і затих.
“Гаразд,” зітхнув пес. “Почекаю, поки мати повернеться, а потім піду.”
Але мати не прийшла. Ні вдень, ні вночі. До ранку пес зрозумів з кішкою щось трапилося. А малюк прокинувся голодним і тикав мордочкою в його бік.
“Що ж робити?” подумав пес. “Не кидати ж його на голодну смерть?”
Він узяв кошеня за шкірку зубами і поніс до смітника біля кавярні. Там завжди можна було знайти щось їстівне. Залишив маля в кущах, щоб не повзло геть, і почав копатися у відходах.
Але кошеня не переставало пищати, шукаючи його.
“Тьху ти!” буркнув пес. “Яка ще мати? Ось тобі йогурт, на, їж.”
Він намазав солодку масу на мордочку кошеняти, і воно, задоволене, облизувалось і муркотіло. Потім залізло на теплого пса і заснуло.
“Добре,” подумав пес. “Почекаю до ранку. Потім піду.”
Але вранці кошеня дивилося на нього маленькими очима і промовило:
“Мамо…”
І тоді пес зрозумів він нікуди не піде.
Так вони й жили. Пес годував його, пережовуючи їжу, а кошеня притискалося до нього, гралося з хвостом і спало на його спині. Псові було тепло і спокійно, наче він знайшов і дім, і родину.
Але прийшла осінь, із дощами та холодом. Псу було важко знаходити їжу, а кошеня все частіше тремтіло від холоду. Він пригортав його, грів, хоч сам кашляв і чхав.
“Мамо, що з тобою?” питало кошеня.
“Нічого, синку,” відповідав пес. “Все добре.”
Одного разу, коли вони шукали їжу під дощем, пес не помітив машину. Удар був несильний, але достатній, щоб він упав на бруківку, пошкодивши лапу.
Водій вийшов і нахилився над ним.
“Я лікар,” сказав він лагідно. “Дай подивитися.”
Але пес гарчав, прикриваючи щось лапами.
“Що ти там ховаєш?” запитав лікар і побачив кошеня.
“Ось воно що!”
Він узяв їх обох і відвіз до свого друга-ветеринара.
“Що це?” спитав ветеринар.
“Дивись сам.”
На столі лежав великий пес, що все ще притискав до себе кошеня.
Ветеринар забрав маля і передав лікарю.
“Сиди тихо,” сказав він. “Твоя матуся буде в порядку.”
Кошеня плакало:
“Мамо! Я з тобою!”
Лікар заспокоював його, а ветеринар оперував пса.
Через кілька днів пес уже міг їсти з рук, а кошеня сиділо поруч, стурбовано спостерігаючи.
“Він хвилюється за друга,” сказав лікар.
“Ні,” усміхнувся ветеринар. “Він хвилюється за матір.”
Вони випили за здоровя собаки.
“Як назвеш їх?” запитав ветеринар.
“Пса Матуся. А кошеня Синочок.”
Ветеринар підняв келих:
“За Матусю та Синочка!”
А Синочок тим часом заліз на свого пса, обійняв його перевязану лапу і заснув. Пес дивився на нього і думав: як же він колись жив без нього?