Ліс тонув у густій темряві. На землі, вкритій мокрим листям, біля старого дуба сидів дід. Його дихання було важким, руки тремтіли від холоду, а очі повні розпачу. Власні діти привели його сюди й кинули, ніби непотрібну річ.
Вони роками чекали його смерті. Спадщина велика хата, землі та гроші мала дістатися їм. Але старий не вмира́в. Тож вони вирішили прискорити кінець: залишили його в самотньому лісі без їжі й води, сподіваючись, що дикі звірі зроблять свою справу, а поліція спише це на трагічний випадок.
Бідний дід, притулившись до дерева, здригався від кожного звуку. Десь у далечині вив вітер, але серед його поривів почувся ще один голос вовче виття. Він знав, що кінець близький.
Господи Невже так усе й скінчиться?.. прошепотів він, складаючи руки в молитві.
У цю мить тріснула гілка. Потім ще одна. Кроки наближалися. Старий спробував підвестися, але тіло не слухалось. Він вдивлявся у пітьму і раптом серед чагарників зявився вовк.
Звір повільно вийшов на стежку. Його шерсть блищала під місячним світлом, а очі палали, як дві вуглини. Він оскалив ікла й наблизився.
«Ось і все», подумав дід.
Він заплющив очі й почав голосно молитися, чекаючи гострої пащі. Але раптом сталося те, що він ніколи не міг уявити.
Вовк не напав. Він підійшов ближче, зупинився і потім схилив голову, тихо завивши, ніби щось казав.
Дід, не розуміючи, простягнув руку і на його подив, звір не відіпхнувся. Навпаки, дозволив доторкнутися до густої шерсті.
Тоді старий згадав. Багато років тому, коли в нього ще були сили, він знайшов у лісі молодого вовка, який потрапив у пастку мисливців.
Без страху, ризикуючи життям, він розігнув ті смертельні заліза й звільнив звіра. Вовк тоді втік, не озираючись але, як виявилося, ніколи не забув.
Тепер той самітній хижак схилився перед ним, як перед рятівником. Вовк припав ще нижче, даючи зрозуміти: залізай.
Ле́две дихаючи, майже без сил, дід вхопився за шию звіра. Вовк піднявся й поніс його крізь темний ліс. Старий чув, як тріщать гілки під лапами вовка, бачив, як неподалік метушилися тіні інших звірів але жоден не наважився наблизитися.
Через кілька кілометрів попереду заблимало світло село. Люди, почувши гавкіт, вибігли й побачили неймовірне: величезний вовк акуратно поклав біля воріт слабкого, але живого діда.
Коли старий опинився під дахом, серед добрих людей, він розплакався. Не від страху, а від усвідомлення, що звір виявився людянішим за його власних дітей.