**Щоденниковий запис**
Іноді достатньо одного речення, одного випадкового слова, щоб світ, який ти будувала роками, розсипався за мить. Саме це сталося зі мною. Досі не віриться, що це не сцена з серіалу, а моє реальне життя.
Мене звуть Соломія, і ще кілька днів тому я була нареченою. Щасливою, закоханою, з нетерпінням чекаючи на найважливіший та найсвітліший день свого життя. Ми з Максимом були разом майже три роки. Не скажу, що все було ідеально, але хто зараз живе в ідеалі? Ми були двома половинками сварилися, мирилися, мріяли. А коли я завагітніла, Максим не втік, як зробили б багато хто. Він зробив мені пропозицію, і ми почали готувати весілля. Це було схоже на мрію.
Вибрати сукню виявилося непросто мої руки тремтіли, коли я торкалася мережива. Ресторан, меню, музика усе було продумано до дрібниць. Мама плакала від емоцій, а тато він був стриманим, але я списувала це на хвилювання. Того ранку я прокинулася рано, подивилася у дзеркало й не могла повірити це була моя казка.
Ми підписали у ЗАГСі, всі аплодували та гукали: «Гірко!». Потім почався банкет у гарному ресторані в центрі Києва. Музика, тости, танці. Усі були щасливі. Усі крім мене.
Приблизно через годину після початку свята я вийшла на вулицю, щоб перевести подих. І випадково підслухала розмову, яка перевернула мій світ догори дригом. Мій тато стояв із Максимом у куточку, курили. Я не хотіла втручатися, але, почувши батьковий голос, зупинилася.
«Я теж колись потрапив у цю пастку», сказав він із саркастичною усмішкою. «Одружився з її матірю, бо так було потрібно. Без кохання, без щастя. Лише вічне почуття обовязку. Тобі не варто було починати це, Максиме. Вона, як і її мати, зруйнує тобі життя. І своє, і твоє».
Я застигла. Не памятаю, як змогла рушити далі. Це був не просто удар. Це подвійна зрада. Мій тато, якого я поважала, мій приклад сімї, людина, якій довіряла більше за всіх. І мій наречений. Він не заперечив. Просто мовчав і кивнув. Він знав. Вони обоє знали. І ніхто не спинився, ніхто не пожалкував, що сказав це вголос.
Я втекла. Без пояснень. Не озираючись. Просто йшла, не знаючи куди. Я не плакала я ридала. Тремтіла. Всередині все корчилося від болю. Не було дому, родини, кохання. Все стало чужим, брудним, обманливим. Я думала, що моя родина ідеальна. Але виявилося, що я жила в ілюзії.
Я зникла. Повернулася додому через два дні. Ні з ким не розмовляла. Мовчки поклала ключі від авто, яке мені подарував батько, на його стіл. Потім подзвонила Максиму. Сказала лише: «Сьогодні подаю на розлучення. Ми більше не чоловік і дружина». Спочатку він не вірив, кричав, благав, намагався виправдатися. Але все скінчилося. Я викреслила його зі свого життя.
Так, це важко. Але, можливо, ця правда стала моїм порятунком. Бо якби я не почула тієї розмови, жила б у омані, будувала майбутнє з тим, хто з самого початку не хотів цього. Хто бачив у мені лише обовязок, помилку.
Зараз я сама. Зі шрамом на серці та дитиною під серцем. Але я вільна. І більше ніколи не дозволю нікому мене зрадити. Іноді краще втекти від весілля, ніж прожити все життя у брехні.