Він назвав її жалюгідною служницею та пішов до іншої. Та коли повернувся, отримав несподівану відповідь.
Катерина з дитинства чула одні й ті самі слова від бабусі та матері: «У нашому роді жінкам не щастить у коханні». Прабабуся овдовіла у двадцять два, бабуся втратила чоловіка на фабриці, а мати залишилася сама з дитиною, коли Катрусі не було й трьох. Вона не вірила у прокляття, але глибоко в душі боялася, що її любов теж скінчиться болем. Незважаючи ні на що, їй снився дім, чоловік, діти тепло родини.
Свого майбутнього чоловіка, Богдана, вона зустріла на фабриці, де працювала пакувальницею. Він був у іншому цеху, але обідали разом у їдальні. Так і закохалися. Усе сталося швидко: кілька побачень, пропозиція, весілля. Богдан переїхав до її двокімнатної хати, яку вона успадкувала від бабусі. Мати вже померла. Спочатку було тихо: народився перший син, потім другий. Катерина робила все, що могла: готувала, прала, виховувала дітей. Чоловік працював, носив гроші, але приходив додому все рідше, а розмови зникали.
Коли Богдан почав повертатися пізно, втомлений, з чужим парфумом на сорочці, вона зрозуміла. Не питала, боячись залишитися самією з двома дітьми. Але одного дня не витримала:
«Подумай про дітей, прошу тебе.»
Він мовчав. Лише холодний погляд. Без пояснень. Без криків. Наступного ранку вона приготувала йому сніданок, а він навіть не доторкнувся.
«Ти годна лише на служанку», сказав він із огидою.
Через тиждень він пішов. Зібрав речі й вийшов із хати.
«Не кидай нас, будь ласка!» кричала вона у сінях. «Дітям потрібен батько!»
«Ти жалюгід