**Щоденниковий запис**
Він назвав її жалюгідною служницею та пішов до іншої. Але коли повернувся, отримав несподівану відповідь.
Мама й бабуся завжди говорили Катерині одне й те саме: «У нашій родині жінкам не щастить у коханні». Прабабуся овдовіла у двадцять два, бабуся втратила чоловіка на заводі, а мати залишилася сама з дитиною, коли Катрусі не було й трьох. Вона не вірила у прокльони, але глибоко в душі боялася, що її любов також закінчиться болем. Навіть нехотя, мріяла про домівку, чоловіка, дітей про тепло родини.
Майбутнього чоловіка, Руслана, вона зустріла на фабриці, де працювала пакувальницею. Він був у іншому цеху, але обідали в одній їдальні. Так і закохалися. Все сталося швидко: кілька побачень, пропозиція, весілля. Руслан переїхав до її двокімнатної хрущовки, успадкованої від бабусі. Мати вже померла. Спочатку було спокійно: народився перший син, потім другий. Катерина робила все можливе: готувала, прала, виховувала дітей. Чоловік працював, приносив гроші, але приходив додому все рідше, а розмови зводилися до мінімуму.
Коли Руслан почав повертатися пізно, втомлений, з чужим парфумом на сорочці, вона зрозуміла. Не питала боялася залишитися самітньою з двома дітьми. Але одного дня не витримала:
«Подумай про дітей, будь ласка. Благаю тебе.»
Він мовчав. Лише холодний погляд. Без пояснень. Без криків. Наступного ранку вона подала йому сніданок, а він навіть не доторкнувся.
«Ти годна тільки на покоївку», сказав з огидою.
За тиждень він пішов. Зібрав речі й вийшов.
«Не кидай нас, прошу!» крикнула вона у сінях. «Дітям потрібен батько!»
«Жалюгідна служниця», кинув він на прощання. Діти чули. Два хлопчики, що сиділи на дивані, обійнявшись, не розуміли: що вони зробили не так? Чому тато їх покинув?
Катерина не зламалася. Жила для них. Працювала прибиральницею, мила сходи, носила відра, вчила дітей читати й прала вручну, коли зламалася машинка. Діти швидко дорослішали, допомагали. Вона забула про себе, про мрії. Але доля вміє дивувати.
Одного разу в магазині вона впустила пакет із чаєм. Якийсь чоловік підняв його й усміхнувся:
«Потрібна допомога з пакетами?»
«Не треба», відповіла вона розгублено.
«Я все одно допоможу», сказав він, вже беручи її покупки.
Його звали Іван. Він почав зустрічати її біля магазину, потім провожав, а згодом прийшов до її будинку допомагати з прибиранням. Діти спочатку насторожувалися, але він був добрим і терплячим. На першу вечерю приніс торт і білі троянди. Коли старший син пожартував:
«Грав у баскетбол?»
Він засміявся:
«У школі так. Давно вже.»
Пізніше зізнався:
«Був нещасний випадок. Говорити важко, рухаюся повільно. Дружина мене покинула. Якщо я вам не подобаюся, зрозумію.»
«Якщо дітям сподобаєшся залишайся», відповіла Катерина.
Він зробив їй пропозицію. І попросив поговорити з дітьми.
«Хочу бути справжнім батьком.»
Тієї ночі вона пояснила синам. Вони обійняли її.
«Наш тато пішов і забув про нас», сказав молодший. «Було б круто мати тата, який би залишився.»
Так Іван став родиною. Вчив хлопців грати у футбол, допомагав із уроками, лагодив полиці, сміявся разом із ними. У домі зявилося життя. Минали роки. Діти виросли. Тарас закохався й піш