**Сьогодні я розповім вам свою історію.**
Вийшов на пенсію три місяці тому. Кажу спокійно, але всередині бурі. З одного боку, більше не треба трястися у маршрутці о пятій ранку, стискаючи зуби від болю в спині. Але з іншого пенсія така, що якщо захочеться кави з печивом, доведеться перераховувати копійки.
І ось почалася сімейна буча.
Одного вечора, коли всі сиділи за столом ситі, задоволені, я вирішив, що час настав. Вони жували, сміялися, гортали телефон, а я подумав: «А хто за це все платить?» І просто сказав:
З наступного місяця почну брати з вас оренду.
Тиша. Навіть наш кіт Барсик завмер, ніби зрозумів, що щось не так.
Першою прокинулася донька Оксана:
Тату, яку ще оренду? Це ж твій дім!
Саме тому, відповів я, що мій. А пенсія моя якщо захочу не тільки хліб з чаєм, доведеться продати мікрохвильовку. Ви дивитеся ютуб, а я слухаю радіо, бо на інтернет не вистачає.
Син Ігор, який завжди вважав себе «головним юристом у родині», склав руки й заявив:
Тату, діти не платять батькам за житло. Це немов зламати природу!
Зламати природу, кажу, це коли тридцятирічний чоловік досі спить у кімнаті з плакатами гурту «Океан Ельзи» і просить мене готувати борщ, як у дитинстві.
Він хотів щось відповісти, але змовк. Бо що тут скажеш?
Почалися суперечки, крики, обурення. Вони кидали фрази на кшталт «ми ж рідні!» і «це несправедливо!», а я відповідав: «це рахунки» і «це їжа, яку ви їсте». Коли я згадав про газ, Оксана аж зітхнула, немов я вимагав від неї золоті злитки.
Але ж я прибираю! вигукнула вона, ніби це вирішувало все.
Прибираєш? питаю. Ти про ту «генеральну» прибиранку, коли пил з шафи перекладається на диван? Наш кіт навіть чхав від нього.
Ігор спробував інший підхід погроза:
Ну ми тоді підемо! І ти залишишся сам!
Я глибоко вдихнув, поправив окуляри й усміхнувся:
Сину, коли саме? Бо я це чую від тебе з того часу, як ти вперше побачив дівчину.
Знову тиша. Оксана відвела очі в телефон, а Барсик пішов геть, ніби вирішив не втручатися.
Після години переговорів, майже як у Верховній Раді, ми досягли «компромісу»: поки що не беру оренди, але вони платять за інтернет і виносять сміття.
Минув тиждень. Сміття, звичайно, лежить там же. Напевно, чекає, поки його винесе вітер. А коли я нагадую, вони подивляться на мене, немов я щойно вимагав віддати останні сто гривень.
А ще вони тепер ходять по дому, наче під санкціями. Дивляться на мене згірдно, ніби я король, що ввів нові податки. Учора чув, як Оксана каже коту:
Бачиш, Барсику, ми тепер у тоталітарній державі. У тата авторитаризм.
А кіт, здається, погодився, бо зітхнув і ліг на її ноги.
Я стояв на кухні, слухав і думав: «Авторитаризм? Ну й нехай. Але хоча б з гарячою водою й сплаченими рахунками».
У шістдесят років хочеться не розкошів, не подорожей просто впевненості, що не доведеться вибирати між ліками та обідом. Я віддав їм усе час, сили, нерви. І не жалкую. Але іноді здається, що вони так і не зрозуміли: любов це не безкоштовний готель.
Якщо наступного місяця вони знову почнуть скаржитися, у мене є план. Роздрукую справжній договір оренди: з пунктами «мити посуд», «не залишати брудного одягу» і «не включати музику о третій ночі». І нехай тоді сперечаються.
Бо час безкоштовних обідів минув. А я, хоч і пенсіонер, але не беззахисний. У мене є дім, почуття гумору й кіт, який завжди на моєму боці.
І знаєте що? Якщо вони колись підуть я сумуватиму. Але принаймні знатиму, що навчив їх стояти на своїх ногах.
А поки що сам виношу сміття, дивлюся «Слугу народу» по телебаченню й посміхаюся:
«Так, мабуть, я справді суворий тато. Але зі сплаченими комунальними».