Ранок зустрів нас на піщаному шляху, що вів від села. В одній руці я стискала маленьку долоньку Оленки, в іншій легкий чемодан, наповнений не речами, а зрадженими мріями. Автобус, хропучи, від’їжджав від зупинки, забираючи нас геть від місця, де ще вчора я вірила у щось добре. Я їхала, навіть не попрощавшись із Іваном. Він у цей час був на рибалці, на тому самому світанку, про який розповідав із таким запалом. Крізь запотеле вікно я дивилася на поля, що тікали назад, і розуміла просту, гірку правду: я так і не зустріла чоловіка, за якого варто було б боротися. А починалося все так чарівно, так блискуче-романтично, що перехоплювало подих.
Іван буквально вдерся в моє життя, коли навчався на останньому курсі університету. Він не давав мені спокою, засипав компліментами, дивився закоханими очима, в яких танули всі мої сумніви. Він повторював, що любить, що не уявляє життя без мене і без моєї чотирирічної донечки Оленки. Його наполегливість, щирість і палке кохання розтопили лід у моєму серці, яке ще не оговталося після втрати першого чоловіка. І вже через три місяці ми почали жити разом у моїй квартирі. Він був переповнений планами та обіцянками.
Наталко, рідна, його очі сяяли, як два джерела, за місяць я отримаю диплом, і ми відразу поїдемо до мене в село. Я представлю тебе батькам, усім родичам! Скажу їм, що ти моя майбутня дружина! Ти ж згодна? Він обіймав мене, і весь світ здавався таким простим і ясним.
Так, згодна, відповідала я, і в душі теплілася несмілива надія. Він так часто говорив, що його мати добра, гостинна, душа-людина, що любить гостей і вміє створювати затишок. Я вірила йому. Я так хотіла вірити.
Село, де народився Іван, зустріло нас тихим вечірнім сонцем. Родичі жили поруч, буквально на відстані кроку. Я тоді ще не знала, що неподалік мешкала місцева красуня Марічка, закохана в Івана з дитинства, гордість села й, як усі вважали, ідеальна наречена. Не знала я й про діда Миколу, батька Іванового батька, який жив у старенькій хаті й часто заходив до сина в лазню, бо його власна вже давно зруйнувалася. Дід Микола доживав свій вік у тиші, часто вдивляючись у пагорб за селом, де під вербою спочивала його дружина. Він знав, що сьогодні чекають гостей онук везе наречену.
Напередодні дід Микола зайшов до сина й застав свою невістку Ганну в похмурому настрої.
Що, знову з Петром не поладнали? спитав він, готуючись прочитати синові нотацію.
Але Ганна, побачивши його, першою вилила своє обурення:
Добрий день, діду. Ти ж знаєш, що наш Іванко женитися зібрався? Завтра привозить свою наречену.
Знаю, Петро казав. Ну й нехай, час уже хлопцеві. Навчання закінчив, роботу знайшов. Хай сімю заводить, філософськи відповів дід.
Так-то воно так, пирхнула Ганна, і її обличчя перекривилося. Тільки ця наречена Старша за нього на три роки! І дитина при ній, чотирьох років! Ніби в селі дівчат не вистачало! Ось Марічка красуня, медсестра, роботяща А ця хто? Невідомо, від кого дитина, яка в неї родина. Нащо йому чуже ярмо? Своїх дітей ще народить! Авжеж, рада, що такого хлопця з вищою освітою підчепила
Ганно, не варто в життя дітей втручатися, спробував втрутитися дід, але невістка його вже не слухала.
Вона клекотіла гнівом уже кілька днів, виношуючи в серці злість і на сина, і на незнайому, яка посміла відібрати його у «ідеальної» нареченої. І вона вигадала свій тихий, отруйний план: не буде вона старатися, не накриватиме багатого столу, не привітає щирою усмішкою. Хай ця міщанка відразу зрозуміє, що її тут не чекали.
Ми приїхали під вечір, стомлені, але ще сповнені надій. Іван сяяв від щастя. Рік він не був удома, скучив за батьками, дідом, цими місцями. Двері відчинила його мати. Першим увірвався він, поставив валізу, а я з Оленкою скромно завмерли на порозі, чекаючи запрошення.
Синочку, Іванку, рідний! Ганна обняла його так, наче боялася відпустити, а її погляд, що ковзнув по мені й доньці, був холодним. Нарешті ти вдома! Тепер у нас дипломований фахівець! Вона наголосила на слові «ти», багатозначно глянувши на мене.
Мамо, а де тато? Дід Микола?
У лазні вони. Зараз прийдуть. Ждали тебе, знову тільки «тебе».
Потім її погляд спинився на мені, і вона промовила солодкувато, але з іронією:
А це, мабуть, і є та сама Наталка? З дитиною? Вона оглянула мене з голови до пят, повільно й зневажливо
Ну що ж, заходьте, мийте руки. Іванку, покажи, де що.
Вже з перших слів мені все стало зрозуміло. Іван же, здавалося, не чув ані тону, ані погляду. Він, усміхнений, узяв мене за руку й повів