Ранок застав нас на порошистій дорозі, що вела геть від села. В одній руці я тримала маленьку долоньку Оленки, в іншій легку валізку, набиту не стільки речами, скільки розбитими мріями. Автобус, хропучи, відїжджав від зупинки, відносячи нас далеко від місця, де ще вчора я вірила в щось хороше. Я їхала, навіть не попрощавшись із Тарасом. Він у цей час був на рибалці, на тому самому світанку, про який напередодні розповідав із таким запалом. Крізь запотеле вікно я дивилася на поля, що минали повз, і відчувала гірку правду: я так і не зустріла чоловіка, за якого варто було б стояти до кінця. А починалося ж усе так гарно, так сліпуче-романтично, що аж дух забирав.
Тарас буквально вдерся в моє життя, коли навчався на останньому курсі університету. Він не давав мені спокою, засипав солодкими словами, дивився закоханими очима, в яких танули всі мої сумніви. Він клявся, що кохає, що не уявляє життя без мене і без моєї чотирирічної донечки Оленки. Його наполегливість, щирість і палке кохання розтопили лід у моєму серці, яке ще не оговталося після втрати першого чоловіка. І вже через три місяці після знайомства ми почали жити разом у моїй хаті. Він був повний надій і обіцянок.
Наталко, серденько, його очі сяяли, як зорі в темряві, за місяць я отримаю диплом, і ми одразу поїдемо до мене в село. Я представлю тебе батькам, усій рідні! Скажу їм, що ти моя майбутня дружина! Ти ж не проти? Він обіймав мене, і весь світ здавався таким простим і ясним.
Добре, погоджуюсь, відповідала я, і в душі прокидалася несмілива надія. Він так часто розповідав, що його мати добра, гостинна жінка, що любить гостей і вміє створити затишок. Я вірила йому. Я так хотіла вірити.
Село, де народився Тарас, зустріло нас тихим вечірнім присмерком. Усі родичі жили поруч, буквально під одним дахом. Я тоді ще не знала, що неподалік мешкала місцева красуня Марічка, закохана в Тараса з дитинства, гордість усієї округи та, як усі вважали, ідеальна наречена. Не знала я й про діда Ониська, батька Тарасового батька, який жив у старенькій хаті й часто приходив до сина в лазню, бо його власна вже давно занепала. Дід Онисько доживав вік у тихому спокої, часто дивлячись на пагорб за селом, де під липою спочивала його дружина. Він знав, що сьогодні чекають гостей онук везе наречену.
Напередодні дід Онисько зайшов до сина й застав свою невістку Ганну у похмурому настрої.
Що, знову з Іваном не поладили? спитав він, готуючись прочитати нотацію.
Але Ганна, побачивши його, першою вилила свій гнів:
Привіт, діду. Ти ж знаєш, що наш Тарас одружується? Завтра везе сюди свою вибраницю.
Знаю, Іван казав. Ну й нехай, час уже. Навчання закінчив, роботу знайшов. Хай сімю заводить, а то вітром рознесе, розсудливо відповів дід.
Так-то воно так, фыркнула Ганна, і її обличчя скривилося. Тільки ж ця вибраниця Старша за нього! І дитина при ній! Ніби своїх дівчат мало! Марічка наша, наприклад, красуня, медсестра, працьовита А ця хто? Невідомо, від кого дитина, яка в неї родина. Нащо йому чуже ярмо?
Ганно, не втручайся в життя дітей, спробував зупинити її дід Онисько, але невістка його вже не слухала.
Вона виношувала в серці злість і образи, вигадуючи тихий, отруйний план: не буде вона старатися, не накриватиме щедрого столу, не втиратиметься в довіру. Хай ця міська одразу зрозуміє, що тут її не чекали.
Ми приїхали під вечір, стомлені, але ще сповнені надій. Тарас сяяв від щастя. Двері відчинила його мати. Першим у хату увірвався він, поставив валізу, а я з Оленкою завмерли на порозі.
Синочку, Тарасю, рідний! Ганна обняла його, а її погляд, що ковзнув по мені, був холодним. Нарешті ти вдома! Тепер у нас дипломований спеціаліст! Вона наголосила на слові «ти», немов хотіла сказати: «не те, що деякі».
Потім її очі зупинилися на мені, і вона промовила солодкувато, але з іронією:
А це, мабуть, і є та сама Наталка? З дитиною? Вона оглянула мене з ніг до голови.
Ну, заходьте, мийте руки. Тарасе, покажи їм, де що.
Все стало зрозуміло з перших слів. Тарас же, здавалося, нічого не помічав. Він, усміхнений, узяв мене за руку й повів показувати хату. Незабаром із лазні повернулися батько та дід. Іван, чоловік Ганни, виявився суворим, але щирим, а дід Онисько і зовсім з добрими очима. Вони обняли і мене, і Оленку, і Тараса так тепло, що це не могло бути брехнею.
Ну, діти, молодці, що приїхали! гукнув Іван. Ганно, давай накривай стіл! Гості з дороги!
Стол був накритий скупо. Я помітила, як Тарас на мить здивувався він знав, на що здатна його мати